ЦЄ На житія и на швфуніика, гюіюнцю; 00 0ЄЗ ТЮТЮНУ, ангелятко моє, я жити не можу, а вже ось дев'ятий день люльки в рот не брав. Я б, пЬ совісті кажучи, купив би та й вам нічичирк, але совісгіо. Ось у вас там лихо, ви останнє втрачаєте, а я тут різними приємностями тішуся; то от на те й кажу вам усе це, щоб докори совісті не мучили. Я вам одверто признаюсь, Варенько, я тепер у великій скруті, тобто нічогісінько такого ніколи зо мною не бувало. Хазяйка зневажає мене, пошани ні від кого нема ніякої; нестатки страшенні, борги; а на посаді, де від свого брата чиновника й, перше не було мені масни-ці,— тепер, маточко, шкода й мови. Я таю, я ретельно від усіх усе таю, і сам таюсь, і на посаду коли входжу, то бочком-бочком, сторонюся всіх. Це ж тільки вам признатися вистачає в мене сили душевної... А що як не дасть! Ну, ні, краще, Варенько, й не думати про це й такими думками заздалегідь не вбивати душі своєї. На те й пишу це, щоб застерегти вас, щоб самі ви про це не думали й думкою лихою не мучились. Ох, боже мій, що то з вами буде тоді! Воно правда й те, що тоді ви з цієї квартири не виїдете, і я буду з вами,— та ні, я вже й не вернуся тоді, я просто згину десь, пропаду. От я вам тут розписався, а поголитися б треба, воно все благообразніше, а благообразність завжди вміє знайти. Ну, дай же господи! Помолюся, та й гайда!
М. Дєвушкін.
Серпня 5-го
Вельмиласкавий Макаре Олексійовичу!
Хоч би вже ви не впадали в розпач! І так горя досить. Посилаю вам тридцять копійок сріблом; більше ніяк не можу. Купіть собі там, що вам потрібніше, щоб хоч до завтрього прожити як-небудь. У нас у самих майже нічого не лишилось, а завтра вже й не знаю, що буде. Сумно, Макаре Олексійовичу! А втім, не журіться; не пощастило, то що ж робити! Федора каже, що тце не біда, що можна до якогось часу й на цій квартирі зостатися, що коли б і переїхали, то небагато б виграли, та що коли схочуть, то скрізь нас знайдуть. Та все ж якось негарно тут зоставатися тепер. Якби не сумно було, я б вам дещо написала.
Яка у вас чудна вдача, Макаре Олексійовичу! Ви занадто вже близько берете все до серця; через це ви завжди будете пренещасною людиною. Я уважно читаю всі ваші листи й бачу, що в кожному листі ви за мене так мучитесь та турбуєтесь, як ніколи за себе не турбувалися. Всі, звичайно, скажуть, що у вас добре серце, але я скажу, що воно вже занадто добре. Я вам даю дружню пораду, Макаре Олексійовичу. Я вам вдячна, дуже вдячна за все, що ви для мене зробили, я все це дуже відчуваю; то поміркуйте ж, яково мені бачити, що ви й тепер, після всіх ваших бід, котрих я була мимовільною причиною,— що й тепер живете тільки тим, чим я живу: моїми радощами, моїми горещами, моїм серцем! Якщо брати отак до серця все чуже й якщо так дуже всьому співчувати, то, далебі, є з чого бути прене-щасною людиною. Сьогодні, коли ви ввійшли до мене після посади, я злякалась, дивлячись на вас. Ви були такий блідий, переляканий, у розпачі: на вас лиця не було,— і все того, що ви боялися мені розказати про свою невдачу, боялися мене засмутити, мене злякати, а як побачили, що я трохи не засміялась, то в вас майже все відлягло від серця. Макаре Олексійовичу! Ви не сумуйте, не втрачайте надії, будьте розсудливіші,— прошу вас, благаю вас про це. Ну, от ви побачите, що все буде гаразд, усе зміниться на краще; а то вам важко буде жити, повсякчас нудьгуючи та борючи чужим горем. Прощайте, мій друже; благаю вас, не турбуйтеся занадто про мене.
В. Д.
Серпня 5-го
Голубонько моя, Варенько!
Ну добре, ангелятко моє, добре! Ви вирішили, що ще не біда те, що я грошей не дістав. Ну, добре, я спокійний, я щасливий за вас! Навіть радий, що ви мене, старого, не покидаєте і на цій квартирі залишитесь. Та вже як усе казати, то й серце моє все радістю переповнилось, коли я побачив, що ви в своєму писемку так гарно про мене написали й почуттям моїм належну похвалу склали. Я це не з гордощів кажу, а тому, що бачу, як ви мене любите, коли про серце моє так непокоїтесь. Ну гаразд; що вже тепер про серце моє мовляти! Серце само по собі; а ось ви наказуєте, маточко, щоб я легкодухим не був. Так, ангелятко моє, либонь, і сам скажу, що не треба її, легкодухості; та попри все це, вирішіть самі, маточко моя, в яких чоботах я завтра на службу піду! Ось воно що, маточко; а така ж думка занапастити людину може, зовсім занапастити. А головне, рідна моя, що я не для себе й тужу, не для себе й страждаю; як на мене, то байдуже, хоч 6И і в лютий мороз без шинелі й без чобіт ходити, я перетерплю і все знесу, мені нічого; людина я проста, маленька,— та що люди скажуть? Вороги мої, оті язики лихі всі що заплещуть, коли без шинелі підеш? Адже для людей і в шинелі ходиш та й чоботи, либонь, для них же носиш. Чоботи в такому разі, маточко, душечко ви моя, потрібні мені, щоб підтримати честь і добре ім'я; а в дірявих чоботах і те й те пропало,— повірте, маточко, досвідченості моїй багаторічній повірте; мене, старого, що знає світ і людей, послухайте, а не партачів яких-небудь та писак.
А я вам іще й не розповідав докладно, маточко, як це все власне було сьогодні, чого я натерпівся сьогодні. А того я натерпівся, стільки тяготи душевної за один ранок зніс, що інший і за цілий рік не знесе. Було воно ось як: пішов я, по-перше, рано-ранісінько, щоб і його застати та й на службу виспіти. Дощ був такий, сльота така була сьогодні! Я, ясочко моя, в шинель закутався, іду-йду та все думаю: господи! прости, мовляв, мої провини й пошли здійснення бажань. Повз —ську церкву пройшов, перехрестився, в усіх гріхах покаявся та згадав, що недостойно мені з господом богом умовлятися. Заглибився я в себе самого, і дивитися ні на що не хотілося; так уже, не розбираючи дороги, пішов. На вулицях було безлюдно, а хто зустрічався, то все такі зайняті, заклопотані, та й не диво: хто такої пори ранньої й під таку погоду гуляти піде! Артіль робітників забруднених зустрілася зо мною; заштовхала мене мужва! Боязкість напала на мене, моторошно ставало, вже я про гроші й думати, по правді, не хотів,— на відчай, то й на відчай! Біля самого Воскресенського мосту в мене підошва відстала, так що вже й сам не знаю, на чому я пішов. А тут наш писар Єрмолаєв зустрівся зо мною, БИТЯГСЯ, стоїть, очима проводжає, наче на горілку просить. Ех, братику, подумав я, на горілку, яка вже тут горілка! Втомився я страшенно, пристояв, відпочив трохи та й потяг далі. Умисне роздивлявся, до чого б думками приліпитися, розважитися, підбадьоритися: та ні — жодної думки ні до чого не міг приліпити та й затьопався на додаток так, що самого себе соромно стало. Побачив я, нарешті, здалеку будинок дерев'яний, жовтий з мезоніном, на бельведер схожим,— ну, так, думаю, так воно й є, так і Омелян Іванович казав,— Маркова будинок. (Він і є, маточко, отой Марков, що на проценти дає). Я вже й себе тут не тямив і знав же, що Маркова будинок, а спитав-таки будочника—чий, мовляв, це, братику, будинок? Будочник такий грубіян, говорить знехотя, наче сердиться на когось, слова крізь зуби цідить. "Та так,— каже,— це Маркова будинок". Будочники ці всі такі нечулі,— а що мені будочник? А все ж було враження негарне й неприємне,— словом, усе одне до одного; з усього виснуєш щось подібне до свого становища, і це завжди так буває. Повз будинок я три кінці дав вулицею, і що більше ходжу, то гірше стає,— ні, думаю, не дасть, нізащо не дасть! І людина я незнайома, і справа моя делікатна, і постаттю я непоказний,— ну, думаю, як доля вирішить; щоб опісля тільки не каятися, за спробу не з'їдять же мене,— та й відчинив потихеньку хвіртку. А тут інше лихо: нав'язалася на мене паскудна, дурна собачина дворняга; із шкури пнеться, ґвалтує! І от такі підлі, дрібні випадки й розлютують завжди людину, маточко, і несмілість на неї наведуть, і всю рішучість, котру заздалегідь обдумав, знищать; отже, я ввійшов у будинок ні живий ні мертвий, увійшов та ще прямо на лихо — не роздивився поночі, що таке внизу біля порога, ступив та й спіткнувся об якусь жінку, а жінка молоко з дійниці в глечики цідила й усе молоко розлила. Заверещала, зарепетувала дурна баба,— мовляв, куди ти, батечку, лізеш, чого тобі треба? — та й почала приказувати про лиху годину. Я, маточко, це до того кажу, що повсякчас зо мною таке ж траплялося в подібних справах; мабуть, так уже мені судилося; завжди я зачеплюся за щось стороннє. Висунулась на галас стара відьма й чухонка хазяйка, я просто до неї,— тут, мовляв, Марков живе? "Ні,— каже; постояла, оглянула мене гарненько.—А вам чого до нього?" Я пояснюю їй, що, мовляв, так і так, Омелян Іванович, ну й про все інше,— кажу, дільце є. Стара кликнула дочку — увійшла й дочка, дівчинка в літах, босонога. "Гукни батька; він нагорі, в пожильців,— заходьте..." Увійшов я. Кімната нічого, на стінах картинки висять, усе генералів якихось портрети, диван стоїть, стіл круглий, резеда, бальзамінчики,—думаю-думаю, чи не забратися мені геть, поки не пізно, втекти чи ні? І єй же єй, маточко, хотів утекти! Я краще, думаю, завтра прийду, і погода краща буде, і я пережду,— а сьогодні он і молоко розлите, і генерали дивляться такі сердиті... Я вже й до дверей, та він увійшов — так собі, сивенький, очиці такі злодійкуваті, в халаті засмальцьованому й мотузком підперезаний. Спитався, що й як, а я йому: мовляв, такі, і так, ось Омелян Іванович,— карбованців сорок, кажу; справа така,— та й не доказав. З очей його побачив, що програна справа. "Ні вже.— каже,— що справа, грошей у мене нема; а що у вас застава, чи що, яка?" Я був став пояснювати, шо, мовляв, застави нема, а ось Омелян Іванович,— одно слово, пояснюю, що треба. Вислухавши все: "Ні,— каже,— що Омелян Іванович! У мене грошей нема". Ну, думаю, так, усе так; знав я це, передчував — ну, просто, Варенько, краще б було, якби земля підо мною розступилася; холод такий, ноги задубіли, мурашки по спині пробігли. Я на нього дивлюся, а він на мене дивиться та мало не каже — що, мовляв, ходи-но ти, брат, тут тобі нема чого робити,— так що коли б удруге десь було отаке, то зовсім застидався б. "Та що вам, навіщо гроші потрібні?" (адже от про що спитав, маточко!) Я буз рота розтулив, щоб тільки так не стояти даром, та він і слухати не став. "Ні,— каже,— грошей нема; я б,— каже,— залюбки". Вже я йому пояснював, пояснював, кажу, що я ж трошки, я, мовляв, вам віддам1, кажу, у строк віддам, та що я й до строку ще віддам, що й процент нехай який хоче бере і що я, їй-богу, віддам. Я, маточко, в ту мить вас згадав, усі ваші нещастя й потреби згадав, ваш півкарбованчик згадав. "Та ні,— каже,— що проценти, от коли б застава! А то в мене грошей нема, їй-богу, нема; я б,— каже,— залюбки". Ще й побожився, харциз!