Нестерпність спраги зробила мене зухвалим. Роздивившись, що лежу в якихось тридцяти ступнях від підніжжя, я, заплющивши очі, — руки в мене були зв'язані за спиною, — скотився униз. Занурив скривавлене обличчя в темну воду. Пив так, як п'ють звірі. Перед тим, як знову поринути в сон і марення, невідомо чому, я проказав по-грецькому: "Люд багатої Зелеї, що Езепу чорну воду п'є..."
Не знаю, скільки днів і ночей пролинуло наді мною. Зболений, нездатний вернутися до печери, голий, на байдужому піску, я дозволив місяцеві й сонцю бавитись моєю нещасною долею. Марно просив я їх, щоб наслали на мене смерть. Проте якогось дня гострим каменем я розрізав свої пута. Іншого дня я встав і спромігся випросити або й поцупити — я, Маркус Фламініус Руфус, військовий трибун одного з легіонів Риму — свій перший шматок огидного, ненависного мені зміїного м'яса.
Шалене бажання побачити Безсмертних, торкнутися надлюдського Міста, майже позбавило мене сну. Ніби вгадавши мої наміри, не спали й троглодити: спочатку мені здавалося, що вони мене охороняють, потім, що перейнялися моїм неспокоєм, як можуть перейнятися собаки. Щоб залишити їхнє варварське селище, я вибрав найлюдні-ший час — годину, коли западав вечір, коли всі троглодити вибиралися з печер та колодязів й невидющими очима вдивлялися у захід. Я голосно помолився, не для того, щоб привернути до себе божу ласку, а для того, щоб налякати плем'я гучними словами. Тоді перетнув потік по піщаних мілинах і попростував до Міста. Збентежено услід за мною пішло двоє чи троє людей. Вони були (як і інщі з їхнього роду) дрібні на зріст і не викликали страху, а саму лиш огиду. Мені довелося обминути кілька нерівних западин, що скидалися на каменярні; засліплений величністю Міста, я уявляв, що до нього йти зовсім близько.
Аж опівночі ступив я на чорну тінь його мурів. Мене охопив священний трепет. Настільки відворотними для людини є новизна і пустеля, що я зрадів, помітивши одного з троглодитів, який ішов слідом за мною до кінця. Я заплющив очі і чекав (не засинаючи), аж поки заясніє день.
Я вже казав, що Місто стояло на камінному крузі. Цей круг був подібний до крутої скелі; заввишки він був такий же, як і мури. Дарма я пришвидшував ходу — на чорній основі не було найменшої нерівності, а стіни здавалися глухими — в них не виднілось жодних дверей. Немилосердна спека змусила мене сховатися в якусь печеру; там я побачив колодязь, а в ньому сходи, що вели круто вниз у темряву. Я спустився; серед хаосу глухих галерей набрів на просторе кругле підземелля, ледве помітне. В цьому підземеллі було дев'ять дверей — вісім з них вели до лабіринту, який зрештою приводив у те саме підземелля; дев'яті двері вели до іншого підземелля — теж круглого. Я не звертав уваги, скільки було їх, отаких підземних круглих залів — мої нещастя і неспокій душі їх примножили. Тиша стояла ворожа і майже мертва; ні шереху, ні шелесту в цих глибоких камінних лабетах, окрім підземного вітру, походження якого було мені незрозумілим; в щілинах безшумно губились краплини іржазої води. Хоч як було мені моторошно — незабаром я призвичаївся до цього химерного світу; здавалось неймовірним, що може існувати щось інше, ніж підвали, обладнані дев'ятьма дверима, великі підвали, що розгалужуються. Я не пригадую, чи довго ходив отак підземеллями; знаю лише, що якось сплутав, у ностальгічній тузі, бридке селище варварів і своє рідне місто, повите виноградниками.
В глибині одного з ходів несподівано перепинила мені дорогу стіна, і десь згори упав на мене промінчик світла. Я підвів засліплені темрявою очі — і на карколомній, неймовірній височині побачив цятку неба, такого блакитного, що воно могло здатися мені пурпуровим. У стіні були залізні східці. Я став підійматися ними. Вряди-годи зупинявся,— не відпочити, хоч і зовсім знесилів,— а виплакатись. Це були радісні сльози. Я бачив шпилі веж і астрагали, фронтони і куполи — безліч пишнот з граніту і мармуру. Я підіймався, залишаючи позаду сліпий обшир чорних лабіринтів, вплутаних у світлосяйне Місто.
Нарешті я вибрався у щось на зразок невеличкої площі, точніше — у внутрішній двір, його оточував єдиний будинок неправильної форми, неоднакової височини, з куполами та колонами. Перш за будь-які інші риси цієї неймовірної споруди, мене приголомшила прадав-ність її походження. Я відчув — вона давніша за людей, давніша за землю. Ця знаменна прадавність хоч у певний спосіб і жахала око, але, здалося мені, була доказом праці безсмертних робітників. Спершу обережно, потім байдуже, зрештою у відчаї блукав я сходинками і хідниками цього чудернацького палацу. Згодом я дізнався, що ширина і висота кожної із сходинок були різні; тим-то я так і знемігся. "Цей палац збудували боги", — промайнула в мене думка. Обдивившись порожні зали, я поправився: "Боги, що збудували оце, померли". Помітивши химерність побудови, я сказав собі: "Боги, що збудували оце, були божевільні". Проказав я це, добре пам'ятаю, з якимось незрозумілим осудом, що скидався на докір сумління, з більшим жахом розумовим, ніж зі страхом чуттєвим. До враження про неймовірну давність, споруди додались інші — про її нескінченність, про її діот-ворність, про її цілковиту безглуздість. Я пробився крізь лабіринт, але ясне Місто Безсмертних налякало і відштовхнуло мене. Лабіринт — приміщення, призначене, щоб заплутати людину; його побудова, щедра на симетрію, підпорядкована цій меті. У цьому палаці, який я досить поверхово оглянув, побудова не мала мети. Навсебіч розбігалися глухі коридори; вікна були на недосяжній височині; розкішні двері вели або в нішу, або в колодязь; я бачив дивовижні зворотні сходи, з поручнями і сходинками, збудованими знизу. Інші ж, щільно припасовані до якоїсь монументальної стіни, не вели нікуди, після двох чи трьох звивин гублячися у високій темряві купола. Не має значення, чи всі ці описи — точні: адже я знаю, що за багато років мої страшні сни втратили детальність; зараз я не можу сказати, що та або інша риса це точне відтворення дійсності чи форм, від яких я божеволів ночами. "Це Місто,— думав я,— неймовірно жахливе; вже саме те, що воно існує і триває в часі, хоч і лежить посередині таємничої пустелі, отруює минуле, отруює майбутнє, якоюсь мірою компрометує навіть зорі. Доки воно існуватиме, ніхто в світі не зможе осягнути своєї мети й бути щасливим". Я не хочу його описувати; хаос різноманітних слів, — тіло тигра або бика, в якому потворно кишать, ненавидячи одне одне, зуби, нутрощі й голови, — може (якоюсь мірою) дати про нього приблизне уявлення.