— Слухайте, — згадав нарешті Лукас не так із співчуття, як з бажання відчепитися від Хантера, — в мене десь є пачка крекерів. Працюючи, я іноді згризаю крекер-другий, і це помагає зосередитись.
— Крекери? Чого ж ви мовчите? Де вони?
— Здається, в бібліотеці.
— А чимось запити?
— Там у малому холодильнику є пепсі.
— Пепсі, — презирливо бурчав за спиною в Лукаса Хантер, коли вони переходили до бібліотеки, — летіти всю ніч, щоб пити пепсі! Хотів би я побачити цю горезвісну місіс Олсон! Вона примудрилася переспати з половиною Америки, а тут не змогла приголубити одного-єдиного представника молодої науки!
— Місіс Олсон не винна, — спробував захистити Рене Лукас, — вона була дуже уважна і навіть більше. Але я навідріз відмовився від будь-яких її послуг. Я хотів ізолюватися від усього, щоб якомога швидше провести дослідження.
— Все це дурниці, — заявив Хантер, згризаючи крекер, — нічого не можна зробити швидше, ніж воно може зробитися. Ми живемо в розумно обмеженому світі і повинні підкорятися його ритму. Сонце сходить і заходить в точно визначені години, жінки народжують дітей через дев’ять місяців після запліднення, вода в Ніагарському водоспаді вже мільйони років падає вниз, а не вгору, а каліфорнійські секвойї ростуть не вниз, а вгору. Хто б це спробував змінити? Тільки божевільний. Тоді навіщо ж усі ці розмови про вкорочення часу?
Хантер просто з пляшки побулькав собі в горло холодної пепсі, розірвав паперову обгортку на крекерах, щоб зручніше було хапати їх один за одним і жбурляти в рот, упав у крісло, заплющив очі.
— Ви приїхали, щоб повідомити мені це? — не без насмішкуватості в голосі поспитав Лукас. Він не сів у крісло, а тільки сперся на край столу, нависаючи над Хантером досить загрозливо. Хантер спокійно догриз крекери, допив пепсі, потріпотів пальцями, мабуть, щоб пересвідчитися, чи не прилипла до них ще крихта, надув щоки, пшакнув губами.
— Я обіцяв знайти вас, а своїх обіцянок я звик дотримуватися. Прибув я саме вчасно, щоб застерегти вас від необачного кроку. Дослідження на синхротроні ще не закінчені, але наслідки вже дають підстави стверджувати існування досі не відомого різновиду енергії.
— Звідки вам відомо про це? — вигукнув, випробовуючись на весь свій зріст, Лукас. — Ви що — стежили за мною?
— Тільки розумна цікавість, — заспокійливо помахав рукою Хантер. — Хто платить гроші, може собі дозволити цю невинну втіху. Так? Звичайно ж, так. А фонд платить доволі щедро. Ну, то от. Нам стало відомо також те, що ви вже підготували першу публікацію про своє відкриття і ведете переговори з міжнародним журналом у Римі.
— Ви підслуховуєте мої телефонні розмови! — стиснув кулаки Лукас.
— Знову ж таки — тільки розумна цікавість, а між тим скількох людей вдалося порятувати від нерозважливих учинків завдяки їй. Я міг би прочитати на цю тему справжню лекцію, але я голодніший за всю чорну Африку і проміняв би всі лекції за товстелезний біфштекс зі смаженою картоплею, соковиту форель, салат-асорті і кілька пінт пива.
— Враження таке, ніби фонд прислав вас сюди для того, щоб з’їсти й мене самого з усіма кістками! — відвернувся від нього Лукас. — Мені вже гидко слухати про вашу ненажерливість. Коротше кажучи: чого вам треба?
— Мені? — здивувався Хантер. — А хіба я досі не сказав? Перше: це попоїсти, а друге: застерегти вас від непродуманих вчинків, тобто — від дурниць. Фонд "Імансипейшн" просить вас спокійно вести далі свої дослідження, висловлюючи готовність сплачувати всі видатки можливі й неможливі, потрібні й непотрібні. Єдина умова: не поспішати і не здійснювати ніяких акцій без відома і згоди фонду.
— Це що — ультиматум? Хантер вишкірився.
— Все це занотовано в тій угоді, яку ви підписали, перш ніж вирушити в подорож з доктором Ором.
— Цей ваш так званий доктор Ор, виходить, був просто агент фонду! — вигукнув Лукас. — І ви підсунули його мені…
Хантер наставив на нього кістляву руку.
— Ми весь час говоримо не про те. Найперше — давайте без ворожнечі. Вона зайва і просто смішна. У вас є претензії до фонду? Прекрасно! Але до чого тут я, доктор Хантер, маленький чоловік, рядовий функціонер фонду "Імансіпейшн"? Ви маєте застереження щодо доктора Ора? Можу дати необхідні пояснення. Доктор Ор — надзвичайно цінний, можна сказати, унікальний спеціаліст. Свого часу він був співробітником Марка і Ервіна[54] в Гарварді, і здобути його для нашого фонду було зовсім непросто.
— Ви, мабуть, маєте на увазі когось іншого, а не того тупого джентльмена, з яким я поневірявся на Сході, — зауважив Лукас
— Я маю на увазі те, що маю на увазі, — хижо зареготав Хантер. — Фонд пішов на фантастичні видатки тільки тому, що зіткнувся з фантастичною ідеєю. Довелося посилати в ту безглузду подорож такого цінного фахівця, як доктор Ор, тільки для того, щоб він простежив, що ви там робитимете. Ваша ідея — суцільна маячня, я вже казав колись про це. Маячня то воно маячня, але раптом тут щось приховується? В науці не можна нехтувати нічим. Приклад: швейцарська фірма, яка знайшла засіб проти відторгнення організмом пересаджуваних органів. Якийсь розумний чоловік у тій фірмі зобов’язав усіх її співробітників привозити з відряджень проби грунту. І ось один із співробітників, посланий фірмою до Норвегії, привіз звідти трохи землі (можливо, навіть із зони вічної мерзлоти!), і в тій землі знайшли не знані науці грибки, з яких і виготовили згодом ці рятівні для всього людства ліки.
Лукасові стало смішно.
— Отже, фонд вважав, що я на Сході збиратиму бактерії розуму? Але ж я збирав саму глину.
— Доктор Ор одразу переконався, що всі ваші вигадки щодо глини — суцільні дурниці. Але заперечити доцільність подальших досліджень не зміг. Як знати? А коли справді існує різновид енергії, який дасть змогу впливати на людей?
— Впливати на людей? Що ви маєте на увазі?
— Те, що мають на увазі всі уряди світу! Навчитися контролювати поведінку своїх громадян. І над цим уперто працюють найбільші уми.
— Найзлочинніші уми! — з притиском сказав Лукас.
Хантер недбало відмахнувся.
— Це тільки емоції.
— Та ні, твереза оцінка!
— Оцінювати можна так і сяк. Нещодавно я дивився телеміст Москва — Сан-Франціско. Вчені дискутували про мир і все таке інше. Одна радянська вчена заявила, що досягнення біологічної науки вже сьогодні дозволяють виростити цілу популяцію неагресивних людей, які, мовляв, не стануть і слухати про війну. Свята наївність! Адже коли ти добираєшся до людського мозку і видаляєш звідти всі елементи агресивності, то хіба це не означає того, що хтось інший з таким самим успіхом зможе видаляти з мозку елементи миролюбності, залишаючи елементи агресивності? Сподіваюся, ви іноді переглядаєте "Сайкіетрік ньюс"[55]?