Я зіткнулася з тим жахом буквально за кілька днів по приїзді до великого африканського міста, що лежить на березі океану. Я ще не бачила великих загадкових рік, які течуть через увесь континент, не чула прашепотів Африки, прашумів її мільйоннолітніх лісів, не провалювалася в її прабагна, не злітала в її високе тропічне небо з незнаними нам сузір’ями, а вже перші прочитані мною місцеві газети наповнили мою душу тривогою, сумнівами, непевністю і прокляттями. Проклинали мою державу, землю, де я народилася, звинувачували в тому, що вона повсюди, а найперше тут, на цьому континенті, звідки походить рід людський, підтримує не законні народні уряди, а тільки бандитів, дає їм зброю, посилає інструкторів, надихає на розбій і вбивства.
Кому про це скажеш? Відповідь буде стереотипна: пропаганда! Маючи на увазі пропаганду не нашу, чужу, отже — ворожу.
Але ворожнеча — це ще не підстава для істини!
Не маючи ніяких повноважень, я набралася нахабства і приєдналася до групи іноземних кореспондентів, які збиралися на прес-конференцію в міністерстві закордонних справ тієї країни, де я опинилася. Прес-конференція мала відбутися в старовинному мармуровому палаці, прохолодному навіть у незносній тропічній спеці, кореспонденти наввипередки штурмували широкі сходи, які вели до залу, де мав виступати міністр, а я, не обтяжена обов’язками, йшла вільно й повільно роззиралася довкола, мені хотілося все побачити, все занотувати, все зрозуміти, і ось тут я побачила жінку з дитям. Це була африканка, мовби зроджена з правіків. Не чорна, а якась сіра, геть знищена тілесно, але жива, з маленьким дитям, припнутим шматком тканини до її поперека, вона чи то сиділа, чи напівлежала цілковито знесилена на мармурових плитах просторого вестибюля і дивилася на людей, які бігли кудись, не зауважуючи її, з такою тугою, з таким стражданням і з таким осудом, що мені захотілося кричати. Дитинча визирало з-за спини своєї матері чорними допитливими оченятами, які ще не знали осуду і наповнені були тільки цікавістю.
Я відстала від кореспондентів і пішла до тої африканки.
Вона була мов згусток пітьми. Я показувала їй, щоб вона сіла з дитиною на один з диванів, яких там було повно. Але вона мовчки дивилася на мене і лишалася на кам’яній підлозі. Прив’язане до її поперека дитинча теж спокійно дивилося на мене, і в його очах стояв смуток такої страшної сили, що не мав навіть кольору.
Я спробувала заговорити з жінкою, покликала собі на допомогу тих з місцевих, хто був там поблизу. Ніхто не міг зрозуміти її мови.
Мова ніби давніша за крокодилів і гіпопотамів, у ній жодного голосного звука, в ній тільки невиразний стогін, і клекіт, і хаос, і немає таких знаків, що змогли б передати її суть і значення. Тільки тут я зрозуміла древніх іудеїв, які заповідали нащадкам уперто перечитувати щодня збитки тори в сподіванні відшукати в одному з них неіснуючу двадцять третю літеру івриту, в якій зашифровано всі таємниці світу.
Може, й ця нещасна жінка вибрела з якихось прасвітів і винесла звідти цю незбагненну мову?
Нарешті з’явився високий молодий африканець, в модному європейському костюмі, з галстуком од Діора, в черевиках з крокодилячої шкіри, здається, особистий перекладач мало не самого президента, знавець мов світу цивілізованого і первісного. Він, здається, щось спитав у тої жінки, і вона стала відповідати, а може, вона нічого й не чула, а говорила своє, — мова з неї видобувалася тяжко, мов здригання, корчі, конвульсії, мова без слів, без надії пробитися до чужої свідомості, — тільки власний біль і власне страждання!
Молодий знавець найтаємничіших мов спробував тлумачити почуте. Жінка прийшла до столиці з глибини континенту. Озброєні головорізи напали на її родове селище. Всіх убили, попалили халупи, порозганяли навіть диких звірів у джунглях. Вона врятувалася завдяки тому, що ходила до лісу за дровами. Не знала, куди йти, але знала: треба втікати, щоб порятувати своє дитя. Скільки йшла — не знає. Місяць? Рік? Пила воду з калюж і з листя диких бананів, харчувалася плодами, комахами, личинками.
Хтось приніс жінці велику скибку білого хліба, але вона не знала, що то таке і що з ним робити.
А я живу в номері, який коштує сто двадцять доларів за добу, і в готельному ресторані мені пропонують на обід телятину, засмажену на решітці, або філе по-бразільськи чи філе міньйон по-беарнськи, — кожне блюдо від тридцяти до сорока доларів!
Згодом мені розповіли, що таких біженців, як та жінка, довкола столиці вже понад два мільйони.
Жах! Жах!
Може, ми з тобою запишемося до "Корпусу миру" і приїдемо сюди годувати вмираючих з голоду африканських дітей? Бо коли вмирають діти, то вмирає, вкорочується, зникає розум на землі. А ти ж хотів його намножувати!
Але перед тим добре було б висадити в повітря коли не всю нашу зажирілу Америку або нашу просмерділу голлівудськими нужниками Каліфорнію, а хоча б отой готель Hyatt Rgency, де ми з тобою колись були, чи "Принц" в Акапулько, де не були ніколи та, мабуть, і не побудемо.
Чому ми, генії в техніці, стаємо дрібними дияволами в сфері людських почуттів і взаємин і тільки й знаємо, що запаскуджуємо світ підозрами, ворожнечею і ненавистю? Галасуємо про свободу особи, права людини. Всі кричать про права, і ніхто — про можливості. У всіх є право залізти на Еверест, мати віллу в Беверлі Хіллз, бути членом яхт-клубу в Фріско. Та чи ж усі можуть скористатися з цього права? Захисники прав завбачливо промовчують. Говорить тільки велика література.
Саме тому я віддала свою душу літературі — цьому останньому втечищу свободи і величі людської, а також наївному хлопчиську Лукасові.
Хай бог буде милостивий до твоєї душі, Лак!
А я заглиблююся в серце пітьми, питаючи слідом за Вергілієм: "В землях яких, скажи, водяться квіти, на яких писано імена царів?" (Dic, quibus in terris inscripti nomina regum nascantur flores?)."
Лукас уже забув про те осяяння в нещасті, яке колись вирвало його з стану примітивного добробуту і самовдоволення і ввергло в тривожну сферу шукань. Тепер йому здавалося, ніби першопричиною зламу його життя була Пат, і тут не було перебільшень і емоційних надривів, — тільки незаперечний факт, обумовлений нашою природою. Ми всі зіткані зі снїв, почувань, ніжності й відчаю, а не з пісної речовини щоденності.