— Але ж вона щойно дзвонила мені!
— Не знаю.
— Я чув її голос!
— Ми поховали її поряд з батьком у католицькому секторі сузького цвинтаря.
— Але ж я півгодини тому говорив з нею!
— Сподіваюся, що ти приїдеш до нас, коли трохи звільнишся від своєї роботи, — не слухаючи його, сказала Люсі. — Енн мала намір одружитися, в неї гарний хлопець, але тепер одруження довелося відкласти. Кажуть, що треба на цілий рік, але я гадаю, що досить і півроку. Напиши Енн і порадь їй, як бути. Адже ти старший серед нас. Ти мене чуєш, Лукас?
— Я тебе чую, але так само виразно я чув мамин голос, — тихо промовив він.
— Ти, мабуть, перепрацювався. Ця твоя подорож і всі ті дослідження… Може б, ти приїхав, поки ще в горах є трохи снігу. Це завжди заспокоює. Бо в Каліфорнії ніякого снігу, там тільки океан та пальми…
— Я далеко від океану, Люсі, і ніяких пальм у мене під вікнами… Я взагалі не помітив досі, що в мене тут під вікнами… Але цей голос… Що ж це було?..
— Тобі треба відпочити, Лукас, — турботливо порадила сестра, — ти не знав перепочинку, щойно зіп’явшись на ноги. То цей м’яч, тепер якась наука… Ти тримав себе і тримав нас. Але ми вже трохи даємо собі раду. Тобі треба розслабитися. Де твоя дівчина? Вона далеко від тебе? Ти мене чуєш, Лукас? Ти ще слухаєш?
Він її слухав, а чув материн голос. Що то було? Наврочення, миттєве виключення його свідомості, сновидіння без сну? Може, він справді вже не витримує того нелюдського напруження, на яке прирік себе, і йому треба розслабитися? Кинути все, взяти квиток, полетіти до Пенсільванії, покласти квіти на мамину могилу… Страшні слова: мамина могила. А він щойно чув мамин голос. Як це могло статися? Чи напруження його розуму вже сягнуло таких меж, що він здатен вловлювати в просторі мовлені колись слова? Які дурниці! Але тоді що це було? Що це було?
4
Рене грала голосом так, що навіть на відстані можна було вгадати, як вона грає ще й очима, устами, обличчям, усім своїм звабливим тілом.
— Ти й далі тримаєшся від мене тільки на телефонній відстані, Лак? — допитувалася вона.
— Ми ж домовилися: я зайнятий, я працюю, а ти не зважаєш.
— Мій обов’язок допомагати тобі. Створювати умови. Це завдання фонду "Імансипейшн".
— От і створюй.
— Але для цього не завадило б бачити тебе хоч зрідка.
— Ти вже бачила.
Вона засміялася.
— Цей Діл справді Широкий. У нього черево, як у троянського коня. Мені вдалося в’їхати в ньому до твоєї фортеці, але я ще не встигла вистрибнути, як той клятий кінь викотився звідти. Тепер доведеться шукати нового троянського коня.
— Навряд чи це тобі вдасться. Я пильний і недовірливий.
— А коли я з’явлюся до тебе з пакетом пошти, яку пересилає тобі фонд?
— Пошти? — Лукас вирішив, що то листи від Пат, і вжахнувся, уявивши їхню безпомічність перед безсоромними очима Рене. — Що там — листи? Я повинен мати їх у себе! Чому ти їх затримуєш? Чому мовчала?
— Мені щойно передали пакет, на якому значиться, що я повинна передати його тобі. Так що я нічого не затримую. Ти сам прийдеш чи мені привезти?
Ні їхати до Рене, ні приймати її тут він не хотів. Але ж листи від Пат.
— Гаразд, приїдь, — похмуро сказав він. — Коли тебе ждати?
— Як завжди, за півгодини.
— Чому це "як завжди"? Можна подумати, ніби ми з тобою такі близькі, що зустрічаємося щодня.
Вона пирхнула в трубку:
— Не будь занудою!
В пакеті не було ніяких листів од Пат. Копії сплачених фондом його рахунків (Лукас вжахнувся від сум, які там стояли). Нові кредитні карточки (абсолютно непотрібні при його мізерних потребах). Нарешті лист. З Гуверівського інституту. З тої заклятої студентством башти, що височіє за якийсь кілометр від Лукасового пристанища. Але лист прийшов не прямо, а помандрував до Нью-Йорка, а вже звідти фонд "Імансипейшн" пересилає його адресатові.
"Сер! Ми були щасливі надати Вам змогу працювати в фондах нашого інституту. Тепер ми увалено стежимо за всіма публікаціями, щоб вчасно помітити Ваші друковані праці. Коли Вам потрібні будуть якісь нові матеріали з наших унікальних фондів, ми радо прийдемо Вам на поміч.
З незмінною повагою. Менеджер".
Ці теж стежать. Всі за ним стежать. І у всіх такі самі безсоромні очі, як і в Рене.
5
Він уже став забувати про "Магнолію", а вона не забула про нього і несподівано принесла Лукасові найбільшу радість: переслала один, а тоді й другий, третій, ціла злива листів од Пат, так ніби вона з далеких далечей відчула, як йому непросто, як тяжчає й тяжчає від невідомого тягаря вутле суденце його життя, загрожуючи втонути, і щосили намагалася втримати його на плаву. Вона писала йому з Японії, з Китаю, з Індії, з Нової Зеландії і Нової Каледонії, з Австралії і Таїланду. Це було щось фантастичне! Тільки американка і тільки Пат могла так писати!
З Японії:
"Містер Глобтроттер! З цих екзотичних і всуціль зелектронізованих і скомп’ютеризованих островів я нарешті додзвонилася до свого далайламського дому, і мій братик Стів несподівано заявив, що славнозвісний Безслідний Лукас нібито теж вирушив у мандри по Сходу. Тобі не дають спокою лаври британського полковника Лоуренса і нашого Хабіба? А може, ти вирішив замінити Ясіра Арафата? Будь обачливим і обережним, мій хлопче, благаю тебе, а також усіх японських богів, яким молитимусь в синтоїських храмах, поки зароблю грошей для подальшої подорожі. Коли б знала, де тебе знайти, кинулася б через усі континенти, але довкола так багато води, що я розгубилася і не можу вирішити, в який бік треба пливти.
Лак, я цілую тебе і люблю! А також дарую віршик в японському стилі:
Який прекрасний місяць!
Та нема тут
Одної дорогої тіні…"
З Китаю:
"Ти коли-небудь бачив мільярд людей? Це людське безмежжя таке могутнє, що навіть гори в Китаї не такі, як у всьому світі, — вони тут заокруглені, так ніби й мертва природа піддалася не тільки алегорії сонця, вітрів і вод, але й алегорії людської думки, людських пристрастей і фантазій".
З Індії:
"Я бачила сліди крові Індіри Ганді. О всемогутній, я віддала б усю свою кров на цьому місці і будь-де, тільки б врятувати цю велику жінку! Але що наша кров перед безмежним благородством тих, хто думав не про себе, а про все людство!