— Можливо.
— Я приготувалася побачити чергового тюхтія, а тут такий хлопець!
— Остерігайтесь розчарувань.
— Тільки не цього разу! Досі всі вчені, з якими я мала справу, були страшенно занудливі типи. Я вже махнула на них рукою. Тепер бачу: даремно. Ми можемо на "ти"?
— Не заперечую.
— Мене звуть Рене. Я зустрічаю тебе за дорученням доктора Ора.
— Містера Ора, — поправив Лукас.
— Я щось не так сказала? Доктор Ор попросив, щоб я…
— Хто тобі сказав, що він доктор! — вигукнув Лукас.
— Це всі й так знають. Він закінчив два чи три, чи я там знаю скільки факультетів.
— Я цього не помітив.
— А мене ти хоч помічаєш?
Вона зірвала з шиї плакатик і безсоромно тернулася об Лукаса грудьми.
— Гей, мала, не так швидко! — наставив він на неї широку долоню.
— У тебе що — уповільнені рефлекси? Чи тебе так зачарували одаліски в східних гаремах?
Лукас придивився до Рене пильніше.
— Ти справді дурна чи вдаєш дурочку? Рене вмить стала діловою.
— Де твої речі? Оця спортивна торба — і все?
— Є ще цінний вантаж. Застрахований на двісті тисяч доларів.
— Ого! Що ж ти там привіз?
— Глину.
— Вона змішана з алмазами?
— З кров’ю. З давньою, тисячолітньою, і зовсім свіжою, яку я й досі відчуваю на своїх руках.
Рене співчутливо притулилася до нього плечем.
— В тебе була жахлива поїздка? Співчуваю. Коли мені подзвонили з фонду і сказали, щоб я тебе зусґріла, мені не дуже хотілося це робити, але тепер…
— Ти що — теж з фонду "Імансипейшн"? — спитав Лукас.
— Я організатор. Виконую різні доручення. Влаштовую, забезпечую, заспокоюю, іноді вдовольняю. Тебе я повинна відвезти до Стенфорда і подбати, щоб усе було о’кей. Ми як — поїдемо одразу чи повечеряємо в Фріско?
— Вечеряти можна й у Стенфорді.
— Тоді, може, чогось вип’ємо на дорогу?
— Я п’ю тільки воду й соки.
— Виходить, ти так само занудливий тип, як і всі вчені? — розчаровано вигукнула Рене. — І тебе ніскільки не приваблює така дівчина, як я?
— Я б цього не сказав, — усміхнувся Лукас. — Колись за мною ганялося чимало дівчаток, але серед, них, на жаль, не було жодної схожої на тебе. Але тепер уже пізно.
— Ти одружений?
— У мене є дівчина.
— І вона вродливіша за мене?
— Та ні, вона зовсім не вродлива. Але в неї є інша цнота.
— Яка ж?
— Така дівчина — на все життя.
— Ага. Всі ці ваші дівчата на все життя з їхньою непривабливістю, а я з своєю красою — на одну ніч. Так чи ні?
— Я цього не казав, заспокойся. Давай краще візьмемося до діла. Ходімо я одержу свою глину — і на Стенфорд. Ти маєш уявлення, де я там притулюся?
— Ти не притулишся, а житимеш у котеджі професора Джонса. Чув про такого?
— В котеджі Джонса? Хто це сказав?
— Яка різниця! Фонд "Імансипейшн" арендував котедж для тебе, і ти можеш сидіти в ньому хоч до початку зоряних війн.
Ця дівчина була не такою простою, як могло видаватися.
— Ти віриш у зоряні війни? — глянув їй у вічі Лукас.
— Я вірю в усе на світі, навіть у дияволів рогатих і безрогих, — зареготала Рене. — Коли маєш справу з фондом "Імансипейшн", то треба звикати до найнесподіванішого. Хто б ще, крім нашого фонду, міг перекупити тебе в баскетбольній лізі?
— Ніхто мене не перекуповував! — обурено вигукнув Лукас. — І потім: звідки ти знаєш, що я був баскетболістом?
— Який ти смішний! — зморщила носик Рене. — В Америці баскетболістів знають більше, ніж лауреатів Нобелівської премії. Може, ти ще станеш заперечувати, що звешся Безслідний Лукас?
— Звався! А коли я вже такий загальнознаний, то чому ж ти вийшла мене зустрічати з цим плакатиком, ніби на пікетування Білого дому?
— Хотіла привернути до тебе увагу. І, звичайно ж, підняти власну ціну. Одна справа, коли чоловіки луплять баньки на мої жіночі принади, і зовсім інша, коли починають заздрити, що загнуздала такого славетного спортсмена.
— По-моєму, ще нікому не вдавалося мене загнуздати, — не без самовдоволення зауважив Лукас.
Рене промовчала. Може, тому, що Лукас саме заклопотаний був виловлюванням свого вантажу на рухомій стрічці аеропортівського транспортера.
— І оце повинно мати ціну в двісті тисяч доларів! — вигукнула Рене, побачивши в руках Лукаса незграбний рюкзак.
— Принаймні так вирішив вічно п’яний містер Ор, — засміявся Лукас. — Чи, може, він був п’яний тільки на Сході, а тут ви його знаєте тверезим.
— Він п’яний тільки зовні, а зсередини…
Рене вмовкла, ніби злякавшись своєї надмірної відвертості, і миттю перескочила на інше:
— То ми все-таки вечеряємо разом?
— Тільки в студентській їдальні Стенфорда, — вперто противлячись її чарам, відповів Лукас
— З професорського котеджу — до студентської їдальні? Цього ніхто не зрозуміє.
— Зате зрозумію я сам.
Йому хотілося, набравши в супермаркеті пакетів з їжею і пластикових посудин з пепсі, замуруватися в кімнаті студентського гуртожитку на день, на тиждень, на місяць, нікого не бачити, нічого не чути й не знати, ще й ще раз пережити свою подорож на Схід, перебирати в пам’яті великі надії і ще більші розчарування.
Рене гнала машину як божевільна. Десь уже, мабуть, сполошилися всі поліцейські радари, і щомиті треба ждати за собою погоні.
— Хелло, — мляво погукав до дівчини Лукас, — ти їздиш, як у Єгипті. Може, фонд "Імансипейшн" дав тобі завдання відправити мене на той світ?
— Навпаки: вони хотіли зробити тобі приємність, арендувавши котедж твого вчителя, а я намагаюся якомога швидше довезти тебе до Стенфорда, щоб таким чином ще побільшити цю приємність. Окрім того, я все ж сподіваюся, що ми повечеряємо разом.
— В студентській їдальні.
— І питимемо каву з пластикових стаканчиків?
— Саме так.
— Іноді можна піти й на таку жертву.
Рене вигнулася всім тілом до Лукаса і поцілувала його в щоку. Машина якусь мить летіла некерована всім смертям навстріч і навздогін.
— Тобі справді треба було б їздити тільки в Єгипті, — обережно відтручуючи Рене, сказав Лукас.
— Ти думаєш, я не була в Єгипті? Я вже двічі об’їхала довкола земної кулі, побувала в таких країнах, що тобі й не снилися. Ти чув, скажімо, про Урунді-Бурунді? А чи зміг би розрізнити Малайзію, Малі і Малаві?
— Ти, мабуть, їздила туди на конкурси краси?
— Чорта пухлого! Я їздила з своїм чоловіком!
— У тебе є чоловік? Ніколи б не подумав. Дівчата з такою зовнішністю не повинні будь-кому належати. Це національна власність. Як, для прикладу, спортивні зірки. Я знаю це з власного досвіду.