Лукас і сам після виснажливих матчів міг попоїсти, але щоб отак! А між тим чоловік, що приволік стільки харчів, аж ніяк не відзначався вгодованістю і схожий був на зголоднілого чорта.
— Дивуєтесь? — підморгнув на свої припаси незнайомець. — Все дуже просто. Ідеальний обмін речовин. Згоряє в мені, як кокс у доменній печі. Їм не для розкошів і насолод, а лише для підтримання організму в робочому стані. Тут опинився цілком випадково, але не шкодую. Бачу, що в Стенфорді студентів годують, аби їхні гроші.
— Ви — не студент, — зауважив Лукас.
— Звичайно! Хоча й не професор. Просто: доктор Хантер.
— А я студент. Лукас.
— Прізвище невідоме, але може стати знаменитим.
— Хіба про це думаєш?
— Повинні знайтися люди, які подумають.
Хантер накинувся на принесені наїдки, як зголоднілий тигр. Запихаючись шматками баранини, він звів погляд на Лукаса.
— Як, ви сказали, ваше прізвище?
— Лукас.
— Фізик?
— Щось схоже.
Хантер розправлявся з індичатиною, рибою, салатами, пудингами, смачно булькав пивом, тоді довго блаженствував, посьорбуючи каву, і весь час обстрілював Лукаса своїми несамовитими очима.
— Граєте в баскетбол?
— А. як би я зміг учитися в Стенфорді? Ніхто з моїх предків не був мільйонером. Доводиться заробляти самому.
— Це вас прозвали "Безслідний Лукас"?
— Припустимо.
— Мені довелося бачити, як ви граєте.
— Коли бачили, навіщо ж питаєте?
— Для певності. У вас виходить просто геніально! Ви прослизаєте через весь майданчик з м’ячем у руках, мов привид. Нічого подібного я ніколи не бачив.
— Саме завдяки цьому я й зміг добратися до Стенфорда з самої Пенсільванії.
— Але ви розумієте, що в науці отак прослизнути і закинути м’яч у кільце навряд чи вдасться.
— І ви прибули до Стенфорда, щоб повідомити мені про це? — не приховуючи іронії, поспитав Лукас.
— Іноді вигідно, щоб тебе вважали популяризатором банальних істин, — вишкірився Хантер. — Що ж до вас, то ви, здається, не тільки граєте в баскетбол, але й друкуєте іноді реферати?
— Коли не вживати множини, тоді справді так.
— Реферат про земний магнетизм і людський розум належить вам?
— На ньому стоїть моє прізвище.
— І викладені там думки — теж ваші?
— Інших претендентів ще не знайшлося.
Хантер поторохтів порожніми бляшанками від пива, зазирнув у пластикову посудину, де ще хвилину тому парувала ароматна кава, з жалем відсунув її від себе.
— Уявіть собі: я прочитав ваш реферат.
— Дочитали до кінця?
— Дочитав.
— Прийміть мої співчуття.
— Хвалю за реалізм. Бо ваш реферат — це суцільна маячня. А коли ще взяти до уваги, що на світі щороку друкується три мільйони наукових статей і шістдесят мільйонів сторінок технічної літератури, то читання вашого реферату слід вважати справжнім подвигом.
Лукас давно вже дожував свій біфштекс і випив томатний сік. Його ніщо більше тут не затримувало, і він усім своїм виглядом показав випадковому знайомому, що збирається його покинути.
— Стривайте! — сполошився Хантер. — Ви ж ще не вислухали мене до кінця!
— По-моєму, ви вже все сказали. Навіть занадто.
— Не ображайтесь. Коли я назвав ваш реферат маячнею, то це ще не означає, що я ним не зацікавився. Очевидні істини сьогодні не потрібні нікому. Вони просто набридли. Стали кісткою в горлі. Неминуче повинні з’явитися люди, які полюють за маячнею. Ви звернули увагу, що моє прізвище Хантер[1]?
— Мене всі звуть Лак[2], — усміхнувся Лукас, — але від того щастя не більшає.
— Не можу обіцяти вам щастя, — несподівано стаючи дуже серйозним (це йому зовсім не личило), повільно промовив Хантер. — Скажіть мені відверто: ви й далі сповідуєте всі оті дикі ідеї, які виклали в рефераті?
— Я зміцнююсь у своїх переконаннях щодня й щогодини, — твердо відповів Лукас.
— Тоді вважайте, що доля інтелектуального голодранця вам забезпечена довічно! — розреготався Хантер. — 3 вас не вийде навіть путящого фізика, хоч сьогодні в Америці й фізики нікому не потрібні.
— Я граю в баскетбол і можу заробити трохи грошей.
— А коли не зможете більше грати в баскетбол?
— Перестану заробляти. Але до того часу, може, стану вченим.
— Вченим? — Хантер нахилив голову до самого столу і, перекосивши очі, глянув на Лукаса знизу вгору. — А хто такі вчені сьогодні? Це зовсім не ті, хто вміє якось особливо ворушити мозковими звивинами, а тільки ті, хто дає потрібний для суспільства продукт. Я більш ніж певен, що ваша маячня ніколи не принесе ніяких практичних наслідків і ніякої користі навіть вам особисто. Тому не дав би за все це й цента. Але закони державної передбачливості, на жаль, диктують інше. Щоб забезпечитися від ймовірних несподіванок, державі доводиться часом платити навіть за безглуздя, купувати свиню в мішку, а то й просто порожній мішок і без свині, і без свинячого хвостика. Ви думаєте, я випадково підсів до вашого столика?
— Мабуть, не випадково.
— Я спеціально приїхав до Стенфорда, щоб вас побачити!
— Тепер побачили — і що? — спокійно поглянув на Хантера Лукас.
— Що б ви сказали на пропозицію попрацювати після завершення вашого курсу навчання в одній симпатичній інституції?
— Наприклад?
— Зовсім недалеко від Стенфорда. Менло-Парк.
— Ви маєте на увазі Стенфордський інститут досліджень?
— Точно. Площа — вісім акрів, на яких розташовуються три тисячі співробітників. Річний бюджет — шістдесят мільйонів доларів, не враховуючи асигнувань на спеціальні розробки. Директор інституту одержує більше, ніж міністр оборони США. Співробітники — відповідно.
— Здається, ці гроші тхнуть досить неприємним, — зауважив Лукас.
— Це залежить від носа, який нюхає, або, я б сказав, винюхує. Люди, які там працюють, не беруть участі в так званій боротьбі за ідеали, а просто займаються бізнесом.
— Тобто працюють на Пентагон? — підказав Лукас.
— А що в цьому поганого? Ви звернули увагу, що в нас не військове міністерство, а міністерство оборони? Оборонятися ж нікому не гріх. І коли Пентагон попросить учених подумати над тим, щоб виключити можливість зіткнення США з будь-якими технічними сюрпризами у військовій справі, то це треба трактувати просто як патріотичний обов’язок.
— Патріотичний обов’язок не має нічого спільного з моральною нерозбірливістю.