Спи. Нарешті над тобою
лиш одна Господня воля.
* * *
Різкіший секунди стук
і непоправніші втрати.
Встигаємо тільки звук
того,
що випало
з рук,
вухом тугим спіймати.
Чекали часу-медбрата,
гадали, що прийде Спас,
а час прийшов
без халата –
у чорнім костюмі
час.
* * *
У тумані, шумом наполохана,
сіра, як світанок цей, епоха,
щоб своїх героїв роздивиться,
вкотре проявляє наші лиця.
А на лицях нічого читати –
мов кишені, вивернуті святом.
Збуджені, знервовані украй,
лаємось, виплескуєм обиди.
Кожен виглядає свій трамвай,
а трамвай один,
і той не їде.
Ввімкнеш телик – знов теледурепи,
перемкнеш – і там усе те ж саме:
ті ж самозакохані нардепи
з тим же Євангелієм від Хама,
що припав незримим до керма,
і – пітьма. Єгипетська пітьма.
Чай завариш, вип’єш нашвидку,
мацаєш неголену щоку,
в дзеркало зиркнеш:
– О Боже мій,
та невже насправді я такий?
Донька ввійде, платтячком війне,
звично привітається рукою
і заповнить дзеркало собою,
витіснивши меблі і мене.
* * *
Ходіння пустелею
Манівцями навмання
ми йдемо пустелею,
рік і два, і двадцять два...
ідемо пустелею.
Перед нами – міражі,
міражі – за нами.
Ми з потьомкінських сіл
ідемо пісками.
– А куди ж ви, куди
крізь піски й негоди?
– Нас Мойсеї ведуть
на Потьомкінські сходи.
– А скажіть, на фіга
вам Потьомкінські сходи?
– Там зручніше чекати
з моря погоди.
* * *
Сніг від зорі палахкотить,
і сад чорніє... Скоро смеркне.
Душа болить.. Нехай болить –
її не жаль – вона безсмертна.
Неначе кроки за двором, –
і, в нетерпінні привітати,
відчиниш двері – колобком
тепло із хати, холод – в хату.
Садок чорніє у вікні –
відзеленів, відкровоточив...
І, певне, солодко вві сні...
Та довга ніч... І страшно ночі.
* * *
Груднево порожньо у кроні
і крона рада і вороні,
що їй накаркати летить
невідворотну чорну мить.
Зігрітий спогадом про себе,
собі позаздриш, юнаку,
Вузенька доля, світ широкий,
у далині стихають кроки, –
і дивишся крізь вічко голки
на світ утрачений, на свято
у тому часі, в тих літах,
коли було кому писати,
було про що писать в листах.
Спливають, танучи, обличчя,
і біга тінь – з кутка в куток,
немов шукаючи моток,
що закотивсь у потойбіччя,
де небом вистелене дно.
І не рятує пам’ять серця –
де зав’язалось, там і рветься,
і настіж двері і вікно.
* * *
Ще глиці запах зберігає час,
та новорічну винесли ялинку.
І де стояло з персиком дівча,
із яблуком стоїть в чеканні жінка,
за жінкою із яблуком на таці
бабуся біля заводі на лавці,
куняючи, у спогади гребе,
пригадуючи з персиком себе.
А їй минуле дихає у спину,
і, як тоді, в бабусиному сні
ясмин цвіте на чорнім піаніно
і світиться із люстра на стіні.
А за вікном весна синьо-імлиста,
і дівчинка, не знаючи, куди,
біжить, біжить і, перегнавши
Ліста,
шепоче, задихаючись: "Туди!"
Ясмин цвіте. А ніч так швидко тане.
І, причинивши хвіртку за коханим,
вже через хвіртку
спрагло-палахку
для поцілунку підставля щоку...
Вологе листя світиться в садку
І знову, наростаючи,
звучить все той же Ліст. І краплі по воді
біжать, біжать... І дівчинка
біжить,
Біжить у сад, в ясминову цвітінь
і завмирає, Ліста перегнавши,
і тане у тумані сновидінь,
з яких і ми, й життя маленьке наше.
* * *
Мерехтять сніги і зорі,
вічком блимає дупло,
де зіщулилось тепло
у сорочім осокорі.
Мов побілені до свята,
мерехтять і сад, і хата.
Спить кохана. І вві сні
крізь роки, роки і втому,
молоденька молодому
усміхається мені.
Крізь засніжену розлуку
простягає сонну руку,
що тремтить в руці моїй,
як тоді… О, Боже мій!..
А під вікнами сліпими
від сліпучої пітьми
місяць падає в обійми
білогрудої зими.
І такий струмиться дим
в небо вічне, вічний дим –
і солодкий, і пахучий,
що й за обрієм земним
обігріє неминуче
душу згадкою про дім,
про Дніпро і кручі…
Скрипка і скрипаль
Хоча у нього всі ключі,
що визначають спільну долю,
вона щоразу на плечі
ридає чорною вдовою.
Щось незбагненне, сокровенне,
як вічний третій, поміж них –
і бритвою смичок по венах
і по її, і по своїх.
* * *
Одна. Одна роки й роки,
одна, самотніша за біль.
В очах ночують чумаки
і подушки хрустять, як сіль.
Кигиче чайка на плечі
і груди марять неозоре
відчути під собою море,
обійми вітру уночі.
Щоб хвилями ходило тіло,
злітали в небо чобітки
і розлітались подушки,
а доля гнулась і скрипіла.
* * *
Наш час очей не роззуває, –
Якщо не перший – значить, зайвий.
Але не бійся бути третім
без позолоти і без лаку –
услід за ними йде безсмертя,
а в нього нюх, як у собаки.
* * *
Листи, що осінь їй писала,
Зима за пазуху сховала.
Перечитає вже весною.
Над ними танучи сльозою,
Яку весна байдуже витре
і викине листи на вітер.
* * *
Дерево серед плину
Ти самотньо стоїш серед плину,
що уже дістає до гілок,
і стискають твою серцевину
нашаровані кола думок.
Серцевина, як голка у небо,
колам обрії стали тісні,
райські птиці сідають на тебе
і співають про пекло пісні.
* * *
Як по болоту кожен крок,
усе непевне під ногами,
і страх біжить очеретами
і пахне порохом думок.
Якщо не вб’ють, то покалічать,
до строку витіснять у вічність,
де й ми на груповім портреті
в розстрілянім іще тоді безсмерті.
* * *
Все нижче нас схиляє осінь,
короткий день, короткий час,
і навіть сонце тільки скоса
з-під хмари дивиться на нас.