Листок вербовий над наметом
тремтить, відчувши переліт,
але таким спокійним світ
стоїть за спиною поета,
хоч рання осінь крадькома
уже підкралась і до нього,
Владики степу, у якого
не тільки скіпетра нема,
а навіть — пальця вказівного.
* * *
Мирославові Лазаруку
Удосвіта дощ ущух.
Хтось ходить після дощу
під кронами недалечко.
Хтось ходить і ніби водить
коника за вуздечку.
Ми юшку п'ємо із кружки,
і пахне потрійна юшка
так, що вуж перед нами
облизався двома язиками.
Підсох очерету шерех
і знову жирує жерех:
ударить — і до Трипілля
махає крилом луна,
і поспішає хвиля
нянькою до човна.
Парує важкий пісок.
Завмер Вінграновський збоку,
обережно на поплавок
поклавши косинку ока.
1 слухає, як недалечко,
за спиною в нього ходить
хтось, ходить і ніби водить
коника за вуздечку.