Сідлаю велик. Дві сусідки
снують розмову біля хвіртки:
розмова – голкою без нитки,
як і завжди, про те, про се,
куди це чорт мене несе.
Та скаче велик.
На вибоях
рипить пружинисте сідло.
І я щасливий, як з тобою,
як уві сні лише було.
Ілля, розкидавши громи,
останнім гримнув, як дверми,
свою завершуючи справу.
Киплять ярки. Роса на травах,
і в мене краплі на лиці,
і, як триколірна оправа,
веселка в небі і в Дінці,
і всенький світ у тій оправі.
Вода клекоче у канаві,
спливають білі пелюстки
і сизі плями від бензину.
А на порозі магазину
у чергу збилися жінки
і перетоптуються грузько,
хоч їм повторює завмаг:
– Та об’ясняю ж вам на руськом:
не завезли, іще нема.
А ти над ними й над усім.
На другім поверсі з балкона,
схилившись, обіймаєш крону
тополі срібної в росі.
У мене в грудях серце тенька,
і я на велику старенькім
все кривуляю під балконом,
як лицар, усмішки прошу,
а ти у відповідь із крони
на мене струшуєш росу.
І не закінчується сон,
в якім тополя, і балкон,
і світ в триколірній оправі.
І все, що в дійсності було,
і все, що збутись не могло,
що малювалося в уяві.
Стоїть усміхнений юнак,
уже розтиснувши кулак,
і простяга мені мідяк
для перевізника
на переправі.
* * *
Здається, пропонує щось лукавий,
про те, що і не снилось, натяка.
І хвиля, відбиваючи заграву,
палахкотить, як соромом щока.
І постає за тридев’ять морів
з вітрилами кораблик паперовий,
який ще може повернути слово,
але Гомер постарів і прозрів.
Подруга печаль
Мені набилась в подруги печаль,
як не спроваджував – усі зусилля всує.
Розсілася і Рильського цитує:
"Жаль світу цілого, землі і неба жаль".
Усе, що бережливо накопичив,
накидав у скарбничку за роки,
витрушую... А похвалитись нічим –
не в обігу сьогодні, чоловіче,
твої запліснявілі мідяки.
І шепотить улесливо до мене
спокусник, що у пляшці став зеленим,
і подруга шепоче про те ж саме:
– Ergo bibamus!*
І хоч покрій крилатого плаща
уже не для мого плеча,
і юним шалом кров не спалахне,
та вип’ю – і здається, ще не вечір, –
здається, навіть море перелечу.
І надихає подруга мене:
– Та не зважай на вишкіри доби!
Ти ж, попри все, не нарікав на долю,
тримався і хороше щось робив,
скажімо, змія випустив на волю.
* Отже, вип’ємо (лат.)
* * *
Глибока осінь. Вечір пізній,
Калюжі. Відблиски зловісні.
У сквері лаються бомжі.
Глибока осінь. Вік залізний
у струнах, кіптяві, іржі.
І на межі, як на межі –
сьогодні рано, завтра пізно...
На розпутті
В пустыне мрачной я влачился.
И шестикрылый серафим
На перепутье мне явился.
А. С. Пушкин
Жив як усі і нудив світом,
проте вважав себе піїтом
і римував рядочки путні,
але в пустелі, п’яний в дим,
я не відчув, як серафим
мені з’явився на розпутті,
кричав у вухо і мечем
моє підважував плече.
Та й залишив лежать вві сні
із істиною у вині...
А то б прокинувсь на світанні
у КДБ чи в психлікарні,
уже в сорочці гамівній,
де передбачливо мені
вкололи б не один укол,
щоб остудити мій глагол,
і на крайсвіта повезли б...
Мене ж на ноги підняли
у синій формі два орли
і відбувати повели
всього лише п’ятнадцять діб.
* * *
Уже кінцева... недалеко, –
за поворотом до аптеки,
де співчутливо, як від серця,
призвідник першого гріха
тобі у спину посміхнеться
й порожнім блюдцем помаха.
Слава
Якщо накаже мачуха-столиця,
мені поставлять пам’ятник в Савинцях,
де я колись піїтом народивсь.
А в земляків відіб’ється на лицях:
"А це ще хто?!
І звідки він з’явивсь?!".
* * *
Осліплює обрій нікелем
велосипедного обідка.
Та вже поспішати нікуди.
І тиха моя ріка.
Окликну: "Гей, мої друзі!".
Покличу на чарку вина.
Та друзі на іншому лузі,
І лісом не йде луна.
Як стій стоять комиші.
Навколо – ані душі,
лише прибува, як повінь,
як з потойбіччя – тиша.
Із лісу виходить олень –
і тиші стає ще більше.
* * *
Вікно чорніє хрестовиною,
а за вікном така сльота...
До них мій голос не долине
і не докотиться сльоза.
Лише у спогаді моїм
під рідним словом, як під Богом,
ідуть, зникаючи за рогом,
за побратимом побратим...
І видихаю ні до кого,
в порожню втупившись дорогу:
– Кому повім?.. Кому повім?..
* * *
Усе, як і повинно...
Оголюються крони,
і глибоко у сіно
ховає скрипку коник.
То протяги обійстям,
то вихор над порогом
запалахкоче листям,
кільцюючи дорогу.
Ще знайдуться в Покрови
погожі дні в запасі,
та що не дієслово –
то у минулім часі.
І хоч надія тліє,
тепла уже немає.
Як сумно вечоріє...
Як холодно світає...
* * *
За спогадом сунеться туга,
затягує туго петлю.
Уже не чекаючи друга,
гіркої у чарку наллю.
Ні ока його золотого,
ні губ, що ліпили слова.
Порожня біліє дорога,
снігами укрилась трава.
Біліють над річкою схили,
на схилах чорніють сади,
і дивиться світ чорно-білий
з холодного плину води.
Ховається сонце за пругом,
дорога пірнає в пітьму.
І я, не чекаючи друга,
наповнюю чарку йому.
* * *
Увесь поринувши у спогад,
дрімає пес біля порога,
дрімає, голову поклавши
на білі витомлені клавіші,
і довго слуха, як вони
гудуть відлунням далини,
відлунням степу і доріг,
які з господарем оббіг.
І все, що згадується, сниться,
по обрій маревом струмиться,
і квітне мак на всю губу,
і пахне мітка:
"Я тут був!"
Обнявши пса біля порога,
дивлюсь на захід, на дорогу
і на туман біля ріки,
й мої читаючи думки,
на мене поглядає пес,
все розуміючи неначе...