* * *
Пташині співи у садку безлистім
таким тебе пронизують сирітством,
неначе серед теплої золи
розсілись просто неба погорільці
і, притопивши горе у горілці,
про щось веселе пісню затягли.
І мимоволі прагнеш самоти,
хоч пишеш, усамітнившись, листи
і розумієш: всі твої писання
не варті незрадливого мовчання.
І грієш пізнє яблуко в долоні,
і переводиш погляд на вікно,
де виноград на світлім підвіконні
переграє у бутлі на вино.
* * *
В дубовій кроні стука дятел,
і розкотились жолудята,
лиш кілька їхніх шапочок
звиса з розгублених гілок.
Така ж, як дуб отой, стара
ворона каркає, злітаючи –
і страх підводить вуха заячі
і, ніби заєць, завмира.
А хвиля небо розгойдала, –
і, влаштувавши переблиск,
засперечалися дзеркала
за кожну тінь, за кожен лист,
що кружеля над плином синім...
Як перед Богом ліс осінній
прозорий весь, легенькі тіні,
поміж яких лише єдина,
лише моя важка сьогодні,
немов на терези Господні
упала чорна, як провина.
А часу обмаль, щоб розкаятись
допоки обрії відчинені.
І золотим горить окрайцем
під берегом зоря вечірня.
* * *
Мерехтить у темнім плині
неба зоряний посів.
З того боку на косі,
може, люди, може, тіні.
Світ завмер у безгомінні,
і стоїть, як над могилою,
тиша постаттю похилою.
Ні облич, ні голосів,
ні відлуння – тільки тіні,
тільки зоряний посів
відбивається у плині.
* * *
Уже і Покрова,
і скоро – зима.
Над річкою знову
туман, туман...
Стоїть і не тане,
хоч сонце зійшло.
І чути з туману,
як хлюпа весло.
А голос підтятий
душі із човна
безсила підняти
над плесом луна.
Дощами розмито
стоянок сліди.
Оголені віти
чорніють з води.
І падає листя,
могили вкрива,
де ще розростися
не встигла трава.
Зливаються тіні,
і тиша німа,
над річкою синій
туман, туман...
* * *
У небо – птиця, листя – до землі,
і зникло все в сіріючій імлі.
І тихо-тихо підійшов сніжок,
а за сніжком іще тихішим кроком
нова епоха – у старий садок,
і розчинила готику гілок
у пишноті розкішного бароко.
І світло стало. Заіскрився іній.
І синє небо, і синіють тіні,
немов розквітли яблуні і сливи,
горить зоря настояним вином,
і чорний день здається неможливим.
І стукає синичка у вікно, –
і радість на душі, бо ми удвох.
Для неї це найважча із епох, –
і холодно, і голодно у кроні,
під снігом годувальниця-земля,
та подзьобає печива з долоні
і вже співа... Й не треба журавля.
Хто зна, які на нас чекають зміни,
які під ноги ляжуть нам сніги.
Та ми перезимуєм неодмінно,
бо все вертає на свої крути.
Обживемося, звикнемо потроху
до всього, що сьогодні нам дано.
А там, дивись, відчинимо вікно
в садок старий, але в нову епоху,
де ті ж надії і старі жалі...
І пролетять над нами журавлі.
* * *
У засніженім сквері, як я,
ловить сніг у долоні хлоп’я,
і сміється до мене щасливо, –
а на сміх окликається диво,
мов з луною стояло на чатах,
і душа, мов хлоп’я на санчатах.
І веселий здіймаючи крик,
переповнені радістю втіхи,
котять сніг на узвишшя сізіфи,
де і мій височив сніговик.
Всі дороги й стежки замело,
і замет підіймає крило,
ловлять "котиків" вітами верби,
і, як верби, ловлю я своє,
доки сніг, доки дивом стає
все, до чого торкається небо.
* * *
Уже квилить душа до неба,
і нічогісінько не треба,
бо ти і сам собі чужий.
Та помолився хтось за тебе –
і ти здивовано живий.
З тією ж тугою-журбою
у світі кривди і брехні,
з пейзажем моря на стіні,
в яку ти бився головою
і не пробив... І слава Богу,
адже пробивши,
в ще одну
в таку ж утупився б стіну
вже без пейзажу голубого.
І ти шепочеш: – Боже мій,
яка Твоя безмежна милість!
Та я тому лише живий,
що Ти повірив, Боже, тій,
яка за мене помолилась.
* * *
З багряного крутосхилу
летить за листком листок,
а хвиля переболіле
виплескує на пісок.
Тужно курли осіннє
б’ється у синє скло,
і тінню крила у плині
спливає твоє весло.
І стелеться, каламутить
річку вечірній дим.
А перелітний смуток
надовго стає твоїм.
І небо глибшає наче,
і відчиняється вись,
якої ти ще не бачив,
в яку ти ще не дививсь.
* * *
Я просинаюся на сіні.
В наметі ранок. Пахнуть дині.
А по намету ходять тіні
і лопотять, що я на волі,
якій радію, як дитя,
бо знаю: час на риболовлі
не зарахується в життя.
На гострий шерех очерету
я виповзаю із намету.
Під пильним поглядом роси
шукаю, щоб його підкинуть
в багаття, що з останніх сил
тримається за павутину.
Спливає листя. Тихо так...
Лише виляскує судак,
розбризкуючи навкруги
косяк сріблистої мільги.
Зника за поворотом літо.
І доки тихо. І туман.
Ріка під кручею дріма,
поклавши голову на лікоть.
А з глибини над глибиною
Сурмить, клекоче, непокоє
і не дає заснути їй
своєю чорною трубою
Під самим вухом чорторий.
* * *
В таганку закипає вода,
готую для юшки приправу,
а посмішка діда лукаво
з-під вусів мене спогляда.
А після вечері на сіно
приляжу і, ніби повільно –
не плинучи – плину в човні.
Багаття обабіч іскриться
і слизько виблискує листя,
і слухає ніч цвіркунів...
І довго щасливо не спиться
під боком у діда мені.
Півмісяць щербато сміється,
стрімку верховодку сріблить,
і річка не плине, здається,
і час по сьогодні стоїть.
* * *
Осіннє марева тремтіння
і Вінграновський, як видіння,
над бур’янами виника
і перед себе на руках,
несе врочисто жовті дині,
весь в реп’яхах, в росі, в гудінні
сліпучих ос, які над ним
рояться німбом золотим.
Владика степу! Навпростець
простує зібраним баштаном
і, наближаючись, росте
плечима, усмішкою, станом
і розсіває навкруги
очей петрові батоги...