Безпритульна течія (вибрані поезії)

Страница 2 из 26

Леонид Талалай

Допоки ми, як чаклуни,
Допоки ми у позачассі
В одному сні, в одному вальсі,
В одному вихорі весни…

* * *

І тривожно і щасливо,
на стільці русяве диво
усміхається навпроти:
світлі очі, білі плечі,
на які накинув вечір
переливну позолоту.

На її легких руках,
що завмерли на коліні,
погляд мій і трепет тіні
яблуневого листка.

Світлі очі пломеніють,
вітер сіють, вітер сіють,
навіваючи весну, –
серце терпко завмирає,
ніби вже передчуває,
ніби знає, що пожну
за своє зачарування, –

це – і зустріч і прощання
в часі пізньому злились.
Тихше, серце, примирись
з неминучістю смеркання.

Тільки ж очі пломеніють,
вітер сіють, вітер сіють,
і вчувається мені,
як шумить від бурі крона
вся осіння, безборонна,
вся у трепеті й вогні.

* * *

Іще вві сні літаєш ти,
А в мене серце з висоти
у тихім відчаї зривається,
і падає лице в долоні,
і кров, пульсуючи у скроні,
пролитись проситься крізь пальці.
Будильник стукає гучніше,
і щось таке в ранковій тиші,
як в недоказаному слові
моєї пізньої любові.

Шепочу я тобі: – Кохана,
іще поспи, іще зарано... –
І вже, можливо, не мені
ти усміхаєшся вві сні
крізь пасмо світлого волосся.

А за вікном холодна осінь
чорніє кроною крізь сніг,
і йде зі снігом на поріг
невідворотниця-розлука,
ще трішки... і вона постука.

* * *

Іди. У мене все прострочено.
Не оглядайся – я не хочу,
щоб ти побачила мій страх,
щоб ти відбилася в сльозах,
що ледве стримую... Іди.
Не оглядайсь на безнадію,
нехай без тебе осінь тліє
в безодні темної води,
не оглядаючись, іди.

Іди. Уже не окликаю.
Що міг, що встиг – відшепотів,
і легших від сльози немає,
уже немає в мене слів.
а може, і мене немає.
Все відбулося. Все. Амінь.
Не оглядайсь – побачиш тінь.

Що потім в згадці промайне,
вві сні постане чимось більшим,
і ти шукатимеш мене
і не знаходитимеш в іншім.

* * *

Життя на осінь поверта,
вечірнім лісом багряніє.
В моєму щасті гіркота,
в моїй любові безнадія.

Не обійти тернову гілку,
людських обмов не обійти,
але світи мені, світи,
світи хоч ти, осіння зірко.

Світи, пульсуючи над садом,
над пережитим і над тим,
що облітає листопадом
таким навальним і густим...

А спалахнеш перед світанням
нехай кохана у вікні,
твоє побачивши згасання,
ще встигне загадать бажання,
що не збулося при мені.

* * * * * * * * * * *

***

Над дорогою у вирій
Підведеться ранок сірий,
Як високі вуха зайця,
Що несе мені окрайця.

І до отчої хатини
Поведе мене дорога
Відпочити на колінах
Дерев’яного порога.

Проведе понад рікою,
Де у синім плині літо
Із хмаринки золотої
Золоте дитинство ліпить.

Там пісок іще гарячий
І сліди, яких не змити,
І на соняшнику скаче,
Може, я, а, може, вітер.

І давно натомість сина
Тільки курява дороги
Осідає на коліна
Дерев’яного порога.

***

Крім тернів, ніякі лаври
Для поета не ростуть.
А присняться гонорари –
Похмелися…і забудь.

Можна вижить на картоплі,
Не цілуючи пантофлі.
Три вожді, як три сокири,
Не виблискують у профіль
Над заручниками ліри.

Ні Дантес, ані Сальєрі
Не постукають у двері, –
Ні кривавої дуелі,
Ні отруйного вина…
І в Тарасовому сквері,
Як ніколи, тишина.

***

Спішать освоювати Київ
Через Ворота золоті
Всі довгорукі, всі круті
На віслюках нові месії.

За ними яром-долиною
Ідуть до хати вісім бід
Та ще й дев’яту за собою
Під руки тягнуть на обід.

Ідуть за бідами-полями
Дощі безрукими старцями.
А на горі, чорніші сажі,
Женці розгублено гудуть,
То знову скажуть, як зав’яжуть,
І далі приказки не йдуть.

В Холоднім ярі поза часом
Майне й розчиниться козак…
І час гримить, як порожняк,
Над порожнечею Донбасу.

***

Вранці просинаєшся безсилим.
За вікном відбійні молотки
Прошивають чергами шибки,
І дорогу знову перекрили.

У тумані, шумом наполохана,
Сіра, як світанок цей, епоха,
Щоб своїх героїв роздивиться
Вкотре проявляє наші лиця,
А на лицях нічого читати –
Мов кишені, вивернуті святом.

Збуджені, знервовані украй,
Лаємось, виплескуєм обиди.
Кожен виглядає свій трамвай,
А трамвай один,
І той не їде.

Торохтить відбійний молоток,
Люди метушаться в жовтих робах.
І тече з годинника пісок,
Підіймаючи над кожним горбик.

Чай завариш, вип’єш нашвидку,
Мацаєш неголену щоку,
В дзеркало зиркнеш:
— О Боже мій,
Та невже насправді я такий?

Донька ввійде, платтячком війне,
Звично привітається рукою
І заповнить дзеркало собою,
Витіснивши меблі і мене.

***

Остання зграя журавлина
У простір врізалася клином –
І зараз обрій розчахнеться,
В пітьмі багаття спалахне,
Освітить друзів і мене,
Над плином вудлище нагнеться,
По ньому скотиться роса,
І Вінграновський усміхнеться
В грузинськім кепі і трусах
З високим келихом вина
Біля носатого човна.

Постануть рідні із пітьми,
Почую батька за дверми,
Побачу матір біля ґанку…

Оглянься, душе, і візьми,
Хоч щось візьми
На вічну згадку.

***

Ще недокурена цигарка,
Але конвойний підганя.
Лишилось часу – на затяжку,
Лишилось в чарці – "на коня",
І вже кінцева…не далеко –
За поворотом до аптеки,
Де співчутливо, як від серця,
Призвідник першого гріха
Тобі у спину усміхнеться
Й порожнім блюдцем помаха.

***

І слів немає щось договорить,
І сенсу говорить уже немає.
Усе, що так горіло, пригасає,
А все, що підкидаю, не горить.

І сад на спаді. Й день уже на спаді, —
І метушусь, і знову невпопад
Не знати що, шукаю в листопаді,
Потоптуючи сліпо листопад.