Стрілу із грудей
ти руками ривком
висмикуєш
разом з червоним струмком,
і скрапує крапля
із вістря стріли
на біле волосся
трави ковили.
Ще птиця летить,
ще висока луна,
та вже туманіє
в очах далина.
Плакучу вербу,
обхопивши за стан,
над прірвою стримує
сивий туман.
А пісня, що прагла
до Бога дійти,
як свічка сльозою,
спада з висоти.
* * *
По лігвах своїх вовки
людські розтягли кістки
і ворон із черепів
як переможець пив
довго лисиці вночі
облизували мечі
а потім труїлись трави
іржею людської слави
* * *
... І степ, і воля, та, одначе,
все те ж ки-ги, ки-ги чаїне,
яке хіба-що переплаче
сліпа з народження шротина.
* * *
За тінню тінь до видноколу
горбато рухалася, йшла,
за тінню тінь, широким полем
і довгим шляхом лемеша.
За тінню тінь до видноколу,
де обривалась далина,
де ніби щастя йде по колу
і всіх обходить, обмина.
За тінню тінь до небосхилу,
а світло з неба уві млі
стовпом лилося, струменіло,
стояло Спасом на ріллі.
І я у вузлику коріння
тримав нажите за літа
і припадав до поля тінню
свого похилого хреста.
* * *
Що то шумить, що то дзвенить
Перед зорею ранньою?..
Уже осіння глибина
стає прозорою до дна,
а все, чим, друже Володимире,
ще ніби вчора, володіли ми,
скарбами світиться на дні
у тім степу, у тій Каялі,
куди летіли на коні
нетерпеливі і зухвалі...
І наша пляшка затекла,
як ніч холодна і туманна.
Підсядем ближче до тепла,
хай не твереза і не п’яна
тече розмова спроквола.
Не "скіфи" ми, що круто п’ють,
аби напитись до знемоги,
і піднімають каламуть
із глибини, де ще нічого
у них немає дорогого,
якщо ж і є,
то не в ціні,
дешевше істини в вині.
Стару продовжимо розмову,
зігрієм чарочкою слово,
хай буде радість з гіркотою,
але останньої на дні
не більше, ніж у тім вині,
що допиваємо з тобою.
Іще вогонь не догорів,
ще повен місяць угорі,
і дим до місяця стоїть,
та вже шумить... уже шумить
не степ своїми полинами –
шумить над степом і над нами.
* * *
Гуде вогонь і зголоднілий
вилизується на гілки
і палахкоче, як листки,
що на гілках палахкотіли.
Він сам в собі, у самоті,
і ніби третій поміж нас,
що пам’ятає інший час
і нас ще в іншому житті.
То спалахне, як давній спогад,
то знемага до чорноти,
і нам очей не відвести
не відвернутися від нього.
* * *
Миколі Руденку
Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець,
і ширшає тиша. І ти над Дінцем
стоїш, нахилившись лицем у лице,
непевен у тому, тебе чи подобу
малює Митець, не спиняючи воду,
і стримуєш сльози. І, ніби в пітьмі,
спалахують спогади глухонімі,
І все постає, як тоді, як тоді,
і юне обличчя на світлій воді...
Та каркає ворон, здригається віть,
і листя без вітру над плином летить,
і холодом віє, і хмариться небо,
і спиною ліс повернувся до тебе.
Дерева злились і стоять, як стіна,
і дятлу її не пробить головою,
а там за стіною така далина,
така далина!., за стіною...
Туман, що напився води, як біди,
підводиться знову блукати по світу
і голову сиву не знає куди,
до кого йому прихилити.
Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець.
Від берега тінь, як висока стіна,
пірнувши, її не пробить головою.
А там за стіною така глибина,
така глибина!., за стіною...
* * *
Папороть квітне
кольором сивим,
де, щастя шукаючи,
був я щасливим.
А стежка волога
повз тихі дуби
у спогад веде,
як вела по гриби.
З минулого літа
запахне буркун
і я вже щасливий,
як в сіні цвіркун.
По-іншому бачу
і землю, і небо,
і крони, що світяться
самі від себе...
Невтолений ясен
листок простяга,
яким непригублена
крапля збіга...
Гриби шерхотять,
підіймаючи листя.
Кружляє,
мисливця шукаючи,
птиця.
* * *
Гонитва
В. Герасим’юку
Оглянешся раптом – впізнаєш ловця,
відчуєш: гонитві не буде кінця,
і – рано чи пізно – впадеш знемагаючи,
тобі не втекти, як Григорію Савичу.
За спиною в тебе вже триста, як скло,
всі триста, як скло,
товариства лягло,
як в землю осінню,
вмерзаючи в пам’ять,
і чорною тінню
у ній не відтануть.
А круки ті ж самі кружляють над мурами,
і хмара багряна
пливе, як з Батурина.
Побачиш, оглянувшись, – до Колими
гонитва біліє людськими кістьми,
загонці кричать, відпускаючи псоту,
а псоту зробили з колючого дроту.
Пронизує вітер і, сіючи страх,
розсіює нас по чужинських світах,
де в хлібі насущнім полин-гіркота,
і мертвою плоттю п’ята зароста...
Триває гонитва ...
Хоч інші часи,
загонці ті ж самі, – і котяться пси,
і нас не врятують осінні ліси
від світу-ловця
у повстанському схроні.
Ліси оголились
і – як на долоні...
* * *
Хліб насущний доїдаю,
мертвою водою запиваю,
щось таке з відразою вдихаю,
що на видих сил не вистачає.
А душа до шиби припадає
і спокійно дивиться згори,
як плотолюбива
Косарівна
нахиляє натовп у дворі.
В чорнім крепі, в квітах, у вінках,
спрямувавши погляди на прах,
аж до блиску видраєні труби
підійма, як виклик небесам,
і її цілують в мідні губи
сизі музиканти за сто грам.
* * *
Кохана моя, кохана,
ранкова зоря багряна
збудила вогонь на схилах –
і ліс у вогні, і птиці
останні вже таємниці
виносять з вогню на крилах.
Ще солодко спати доні,
ще доля, як місяць вповні,
нічого ще не збулося,
не випало із долоні,
крізь пальці не пролилося.