* * *
Зладився Микита Сиренький ще досвіта на роботу. Утікає в світ, хоче лишити свою челядку в бетегах сплячу. Уже все має на собі і хрестом святим огрядився на дорогу. Пустився д' порогові, слухає: надворі гамір, ніби колядників різдвяних, і в сінях також. До хати стали входити гусаком благовістителі в поважнім настрою: начальник, асесори, "огльондач бидла" *, ревізори усопших, радники, присяжні, нічні сторожі; а на чолі того всього Сруль, орендар, з шандарем. Ніхто не сказав "добрий день" Всі із-загоряча взялися до діла: доймили з Микити торбу, перетрясли; знайшли в ній камінь до коси кусень пильника, кусень бритви з коси і щітку протерту до білення хати. Розперезали Микиту: випали черепанька з коротким цибухом і кусень шматини, а в тій шматині було ще троха тютюну, завиненого папером з "пачки".
Сиренького жінка схопилася перша з постелі, розпочала в кочержнику свою звичайну ранішню роботу; стала співати сухим каїшіем, аж зайшлася.
— Теплої води... хоть троха теплої води... бо згину,— стогнала невіста; але на тото попечителі не вважали.
Діти також стали коріцматися, вилазити з бетегів, гляділи, здивовані, на громадську старшину і на шандаря з багнетом і ланцюгами. Найстарша дівка Сиренького утекла з постелі за комин, соромилася світити наготою, бо в рубатчині руб руба не держався.
Присяжний перший помітив тото і показав другим; а "огльондач бидла" штуркнув паличкою — так з ласкою — дівку за комином і сказав рівнодушно:
— Не встидайся, не встидайся!.. Злази сюди до нас, ти нам також потрібна.
Перетрясли хату, комору, загату, перешпали всі кути; не знайшли, кромі вищезгаданого Микитового "матер-кляша", більше нічого. Ні, неправду кажу: "огльондач бидла" знайшов під запічком коробку, а в коробці грудку смоли, шило і троха свинської щетини.
— Признайся! — каже начальник до Микити.— Говори нам всім, що-сь закопав сеї ночі за хатою?
Микита Сиренький змішався. Він глянув на жінку, на діти переляканим взором. Постановив собі нічого не оповідати; але бренькіт ланцюгів шандарських наказував інакше. Він нахилився до Срулька і щось йому шепнув до уха. Срулько знов нахилився до начальника, став щось шептати. Настала важна хвиля; кождий розцікавився, кождий був переконаний, що діло мається з ртрашним очайдушником.
— Ні, тото неправда! — сказав війт посеред загальної тишини.— То може бути! Він бреше.
Сиренький на ті слова зложив з пальців хрест поцілував і щиро заклявся:
* Оглядач худоби (польськ,).—Ред.
— Щоби мене,— каже,— той покарав тяжко, коли вам правди не говорю; я в моїм житю ще ніколи не збрехав.
— Зараз покажеся... Ту мусять пан фірер видіти,— толкував війт,— треба відкопати.
— Не робіть того, пане начальнику; не губіть мене, панове радні! Я уже не можу по божім світі ходити. Як вам кажу, що тото, то тото; повірте моїм словам, моїй присязі!
Став Сруль також троха обставати за Сиреньким, за своїм робітником; але більшість перемогла, ухвалила, щоби наочно переконатися. Всі удалися на місце злочину. Відметали терня, забралося аж трьох з рискалями, копають землю щораз глибше... Добули паку, витягнули з ями, розбили верхні дошки... єсть правда Микити Сиренького, не збрехав! Єсть півтора кірчика бульби, що Сиренький закопав вночі, щоби діти не знали і не витягли по одній так, як тамтого року, що тільки пустий копець лишився. Думали радники конечно щось більше знайти, та не удалося. Висипали бульбу з паки коло гною та дали дітям нагоду до великої утіхи.
— Бульба! бульба! — скричали малі жеребці Сиренького. Стали хапати, кожде собі то за пазуху, то в гюдо-лок, що саранча голодна присіла до того дробу.
Микита Сиренький, знать, не міг з горя удержатися на ногах, бо присів на куп'яку гною. Не зважав на гурт світлої комісії, лише глядів, мов страдальний Йов !, на свою жінку і молив її взором, щоби йому так не цабанила при дітях.
— Ти, бездушнику! — говорила йому з плачем розжалена невіста.— Де в тебе совість?.. І тото от при грудях з мене душу цмоком тягне... Не лучче було мене закопати, щоби я уже не мучилася, не гляділа на їх муку!...
Микита тихомирив жінку, що так зле не думав; попе-чителі слухали, часом притакували.
— Жінко, опам'ятайся! — благав він.— Що ти говориш?.. Не пори, не ріж мене без ножа!.. Я їм також отець і тобі чоловік... Я для вас закопав... Пригадай собі, кілько днів тої весни відробив Срулеві за корець дробу, кілько ти відробила?
— Мамуню, мамуню, дивіться!.. Удавився, удавив! — кричали діти, показуючи на найменшого дволітнього громадянина, що вхопив сиру бульбу і нею задавився.
Невіста вхопила дитину на руки, витягнула насилу кусник бульби малому з рученяти, наставила йому суху грудь, щоби втихомирити. Дітвак, очевидно, знав, що там в тій груді не знайде для себе ніякої поживи, та напи-рався на землю до сирої бульби.
— Тихо, малий крикливий правиборче, тихо! — остерігав присяжний.— Не тикай бульби, бо тобі в голоднім черевці багнетом дірочку виверчу і ще в ланцюги закую.
Шандар усміхнувся, запалив папіроску, винісся перший з начальником, а за ними посунули звагом радники, проклинаючи в душі неудалу комісію. Лишився тільки при Микиті орендар Сруль та дивився, як малі ховшні Сиренького тащили бараболю до хати. Микита сидів все ще на гною, мов без життя; Сруля, орендаря, перед собою не бачив.
— Слухайте, Микито! — заговорив жид.— Чому ви не хотіли панам законтрактувати своєї нивки під верчене, чому! Я вам добре радив, а ви не хотіли. Нужда сего року така велика! Бідні мужики, навіть кметі, вирікаються своєї ріллі; спродали би за що-небудь, щоби тілько хто хотів купувати.
Микита мовчав. Він дивився, як послідню бульбу діти несли до хати; дивився на незаметане гробовище.
— Який ви отець своїм дітям?.. Бульбу закопали, челядь ваша з голоду гине,— говорив Сруль і положив свою руку на голову Сиренького.
Діти в тій хвилі скричали весело в хаті; троє вибігло на двір.
— Татуню, татуню! Васильцьо уже третю бульбу схрупав...
Микита потряс головою, скинув з неї Срулькову руку і сказав:
— Знаєш, Срульку, нехай буде уже так, як ти радиш: я законтрактую.
— Але кому? — питав жид.— Тепер ваш кусень уже замалий до контрактованя. Пани нафтярі знайшли собі дешевих контрактівників; аж просяться, щоби купувати. Вчора приїздив піп з Перегінська до нашого директора і розповідав, що в него громадських грунтів толоки гук до законтрактованя.