Безхребетна Іспанія

Страница 3 из 19

Хосе Ортега-и-Гассет

Якісь там люди, спонукувані економічною захланністю, власними амбіціями, більш-менш келейною заздрістю, умисне підривають національну єдність своїми свавільними діями. Той, хто має таке уявлення про сепаратистські рухи, висновує з логічною послідовністю, що єдиний метод боротьби з ними полягає в їх придушенні шляхом прямих утисків, переслідування їх ідеї, їх організації та їх членів. Це втілюється в таку, наприклад, конкретну форму. В Барселоні та Більбао змагаються "націоналісти" й "унітаристи"; тож центральна влада мусить надати нездоланну силу, яку вона, як тотальна влада, має, одній з ворогуючих сторін; ясна річ — унітарній. Це. принаймні те, чого домагаються баскські та каталонські центристи, і з їхніх уст нерідко можна почути таке: "Сепаратистів не годиться трактувати як іспанців"; "усе владнається, коли центральна влада настановить нам губернатора, котрий би прислухався до нас".

Мої міркування про витоки, характер, трансцендентність і трактування цих сепаратистських прагнень украй відмінні. Мені здається, що унітаризм, котрий до сьогодні протистоїть каталоністам і біскаїстам, є продуктом каталонських та біскайських голів, зроду нездатних [146] (говорю загалом, шануючи конкретні особи) зрозуміти історію Іспанії. Для них усе ясно, як божий день: Іспанія — витвір Кастілії, тож усі підстави вважати, що тільки кастільські голови мають адекватні органи для розуміння великої проблеми інтегральної Іспанії. Я не раз потішався, уявляючи собі, що було б, якби тисячу років тому не кастільці, а унітаристи, каталонці й біскайці, були уповноважені кувати таку величезну річ, яку ми називаємо Іспанією. Гадаю, що вони, неспроможні підняти єдину Іспанію, б'ючись лобами в стіну, перетворили б півострів на тисячу кантонів. Оскільки, як ми згодом побачимо, таке розуміння "націоналізмів" і спосіб боротьби з ними є, своєю чергою, сепаратизмом і партикуляризмом. Це те саме каталонство і біскайство, тільки з протилежним знаком.

ТАНТО МОНТА

Уродженці цього суворого плоскогір'я, що тягнеться від Ебро до Тахо, розчулюються на згадку про поєднання Кастілією півострова. Від самого початку Кастілія дає знати, що вміє володарювати. Усе залежить від енергії, якою вона потрапила володарювати самою собою. Бути паном самого себе — це перша умова панування над іншими. Кастілія прагне здолати у своєму власному серці потяг до хуторянства, розуміючи вузьке бачення безпосередніх інтересів, що панує серед решти іберійських народів. Відтак вона спрямовує своє завзяття на великі починання, які потребують широкої співпраці. Вона першою започаткувала довгі, складні траєкторії міжнародної політики — ще одна ознака націоналізаторського генія. Великі нації утворилися не з нутра, а ззовні; тільки вдатна міжнародна політика, політика далекосяжних намірів, уможливлює вдалу внутрішню політику, котра, врешті-решт, завжди є мілководною політикою. Лише в Арагоні, як і в Кастілії, існувало міжнародне чуття, на перешкоді якому, проте, стояла геть протилежна цьому достоїнству вада — затята селянська недовірливість, незбориме прагнення зберегти свої етнічні й культурні особливості. Тривалі прикордонні змагання кастільців з мусульманами — іншою цивілізацією, приводять їх до усвідомлення історичної близькості з іншими іберійськими монархіями, [147] попри видимі відмінності у зовнішності, вимові, вдачі, землі. Отже, "єдина Іспанія" народжується в голові Кастілії не як прочуття чогось реально існуючого — Іспанія насправді не була єдиною,— а як абстрактна ідея чогось здійснимого, спонука виявлення волі, "уявне завтра, здатне дисциплінувати сьогодні". Так мішень вабить стрілу й напинає тятиву. Так діловій людині Сесілу Родсу спадає на думку ідея Родезії — імперії в диких африканських нетрях. Коли на чолі традиційної політики Кастілії стає ясний, проникливий розум Фернандо Католика, все стає можливим. Геніальна арагонська лисиця збагнула, що Кастілія мала рацію — треба перебороти недовірливість своїх селян і об'єднатися в більшу Іспанію. Далекосяжні наміри Фернандо могли бути здійснені лише з Кастілії, бо тільки в ній вони знаходили властивий відгук. Отже, іспанської єдності досягнуто. Але навіщо? З якою метою? Під якими гаслами й прапорами? Щоб жити вкупі й грітись довкола головного вогнища, одне побіч одного, мов старенькі сивіли взимку? Все навпаки. Союз укладається для того, щоб випромінити іспанську енергію на всі чотири сторони, щоб розлитися по планеті, щоб створити ще більшу імперію. Іспанія єднається задля цього і з цієї причини. Марево таких починань є спробою зазирнути за видноколо. Це вабить, захоплює і спонукає до союзу, що збиває антагоністичні темпераменти в один компактний блок. Для того, хто має добре історичне чуття, немає сумніву, що "іспанська єдність була, передусім і над усім, тогочасним об'єднанням двох великих міжнародних політик — політики Кастілії, спрямованої на Африку й центр Європи, і політики Арагону, скерованої на Середземномор'я. Вислідом стало те, що вперше в історії виникає ідея "Weltpolitik"; іспанська єдність була створена саме для того, щоб випробувати її.

У попередньому розділі я стверджував, що національне поєднання, спільне життя народів і соціальних груп вимагає якогось високого наміру співпраці та привабливого образу життя вкупі. Історія Іспанії підтверджує цю опінію, витоки котрої сягають історії Риму. Ми, іспанці, об'єдналися п'ять століть тому, щоб здійснити "Weltpolitik" і щоб випробувати багато інших починань під великим вітрилом.

Це аж ніяк не моя химерна побудова, не віньєтка китайського мандарина, яку нероба літератор доточує п'ятсот років по тому до надій і смутків давньої доби. [148]

Серед тисячі інших свідчень я хотів би навести ось ці два, що дають безперечні докази і доповнюють одне одного. Перше належить Франческо Гіччіардіні — молодому флорентійському амбасадору в нашому краї. У своїй книзі "Relazione di Espagna" він розповідає, як одного разу спитав у короля Фернандо: "Як могло статися, що такий войовничий народ, як іспанський, завжди звойовували, цілком чи почасти, галли, римляни, карфагеняни, вандали, маври?" На що король відказав: "Нація досить вдатна до війни, але безурядна, тож чинити з нею великі справи може лиш той, хто вміє тримати її укупі й давати їй лад". Саме це, додає Гіччіардіні, і зробили Фернандо та Ізабелла; завдяки цьому вони змогли повести Іспанію на великі мілітарні звершення (3).