Секрет іспанського лиха лежить в Середньовіччі. Можете, якщо хочете, порівняти наші середньовічні хроніки та французькі. Результат буде вражаючим своєю очевидністю та переконливістю. Це порівняння показує, що майже та сама дистанція, що існує нині між іспанським та французьким життям, існувала й тоді.
Та облишмо це. З-поміж багатьох викладених у [191] цьому есе думок я хотів би наголосити на одній з найтяжчих і непозбувних вад нашої раси — відсутності достатньої кількісно та якісно добірної меншини. Хирлявість іспанського феодалізму означає його споконвічну нестачу, те, що "кращих" бракувало вже в часи авгурів нашої генези і що наша національність загалом мала дефективний ембріогенез.
Найкращий доказ спроможності ідеї полягає в тому, що вона слугує для пояснення не тільки правила, а й винятку. Рідкісність і слабкість "сеньйорів" пояснює відсутність рушійної сили нашого Середньовіччя, що, своєю чергою, пояснює надмір нашої сили з 1480-го до 1600 року — час величі Іспанії.
Просто дивно, що з убогого стану, в якому наш народ перебував до середини XV століття, за п'ятдесят чи й менше років він переходить у Новому світі до всемогутності, порівнюваної хіба що з Римом у стародавні часи. То чи не розквітла враз в Іспанії могутня культура? Чи, може, в такий короткий період несподівано з'явилась нова цивілізація з могутніми технологіями? Нічого подібного. Між 1450-м і 1500-м роками відбувається лише одна важлива подія — об'єднання півострова.
Іспанія сподобилась бути першою національністю, яка досягає єдності, збирає в кулак одного короля всі свої енергії та здібності. Цього досить для розуміння її стрімкого вивищення. Єдність — це досконалий апарат, який сам по собі, якщо навіть ним орудує недолугий, уможливлює великі діяння. Тимчасом як феодальний плюралізм Франції, Англії та Німеччини тримав свої сили розпорошеними, а Італію роз'єднував міський атомізм, Іспанія перетворюється в компактне й еластичне тіло.
Так само раптово, як піднесення нашого народу в 1500 році, відбувається його спад у 1600 році. Єдність подіяла як ін'єкція для штучної огрядності, але це не було симптомом життьової потуги. Навпаки, єднання відбулось так швидко, оскільки Іспанія була слабкою, їй бракувало сильного плюралізму, що його обстоювали визначні особистості феодалізму. Натомість те, що в розквіті XVII століття тіло Франції шарпають великі потрясіння Фронди, що аж ніяк не є хворобливим симптомом, відкриває ще незаймані скарби життьово-сті, які француз зберігав від франка. [192]
Тож годилося б переглянути узвичаєні поцінування. Брак феодалізму, що оцінювалось як здоров'я, був лихом для Іспанії, і швидка національна єдність, яка здавалася славетним знаменням, була, власне, наслідком попереднього розкладу.
З першим століттям іберійської єдності збігається початок американської колонізації. Ми досі не годні властиво поцінувати цю прекрасну подію. Я не знаю жодної спроби реконструювати її суттєві риси. Ма-лизну приділеної їй уваги поглинула Конкіста, яка була тільки прелюдією. Але важливим і прекрасним була не Конкіста, хоча я аж ніяк не хочу заперечити її драматичну чарівність. Важливим, прекрасним була колонізація. Хоч як мало ми про неї знаємо, ніхто не може заперечити її величі, як історичного факту високого значення. Для мене очевидно, що це єдине, по-справжньому велике діяння Іспанії. Дивовижно! Досить бодай трохи наблизитись до гігантської події, навіть не заглиблюючись в неї, щоб зрозуміти, що іспанська колонізація Америки була діянням народу. Англійці здійснюють колонізацію добірними й могутніми меншинами. Потім усе прибирають до рук великі компанії. Англійські "сеньйори" перші полишили воєнне ремесло і визнали за шляхетну справу торгівлю та промисловість. В Англії відважний дух феодалізму невдовзі перемістився на інші, менш войовничі справи, що, як показав Сомбарт, було великим вкладом у створення сучасного капіталізму. Військове підприємство перетворюється на промислове, а лицар — на підприємця. Таку переміну легко збагнути. За часів Середньовіччя Англія була убогою країною. Феодальний < "сеньйор" мусив раз у раз навідуватись на континент у пошуках здобичі. Коли ж вона вичерпувалась, дама феодала подавала йому під час трапези на таці шпору. Лицар добре знав, що це означало: комора порожня. Він чіпляв шпору і ступав на берег Франції — багатющої землі.
Англійська колонізація була обдуманою акцією меншин, чи то в економічних консорціумах, чи то в пошуках земель, щоб краще служити Богові. В іспанській колонізації ця роль належить "народові", що прямо, без певних намірів, без ватажків, без належної тактики започатковує інші народи. У цьому велич і водночас убозтво нашої колонізації. Наш "нарбд" зробив усе, [193] що мав зробити,— засіяв, обробив, оспівав, посумував, полюбив. Але він не міг дати націям, що їх породжував, того, чого не мав,— вищої дисципліни, живої культури, поступальної цивілізації.
Гадаю, тепер буде зрозуміліше сказане мною вище: в Іспанії все робить весь "народ", а що не зробив "народ", того ніхто не зробить. Але нація не може бути тільки "народом"; вона потребує вищої меншини; як живе тіло — це не тільки м'язи, а й нервовий вузол і мозковий центр.
Відсутність "кращих" або принаймні їх рідкісність впливає на всю нашу історію. Це завадило нам стати вповні нормальною нацією, як стали інші, народжені в таких же обставинах. Не дивуйтеся, що я наголошую на відсутності й запереченні. Ніцше мав рацію, стверджуючи, що на наше життя впливає не тільки те, що з нами відбувається, а, певне, більше те, що з нами не відбувається.
Відсутність "кращих" породила в масі, в "народі", столітню сліпоту. Він не розрізняє кращих і гірших. Тож коли на нашій землі з'являються привілейовані індивіди, "маса" не вміє зробити їх корисними і часто їх знищує.
Ми є народом "народу", хліборобською расою селянської вдачі. Це найприкметніша риса суспільства без меншини, те, що я називаю селюцтвом. Перетнувши Піренеї і ступивши на землю Іспанії, враз почуваєшся серед народу орачів. Постава, жестикуляція, переконання і почування, чесноти і ґанджі — типово селянські. У Севільї — місті, що налічує три тисячі років, навряд чи здибаєте на вулиці когось, не схожого на селянина. Ви можете розрізнити заможного і незаможного селянина, але годі завважити витончені риси, які урбанізація та природний добір мали закріпити в типі людини — продукті тричі тисячолітнього міста.