Римлянин — хлібороб. Германець, на противагу йому, дуже припізнився в освоєнні та переході до хліборобства. Мавши перед собою в Германії безмежні степи й великі ліси для полювання, він зневажав плуг. Коли людність зросла і кожне плем'я чи нація відчули тиск сусідів, то мусили на якийсь час з тим змиритися і взятися створеною для меча рукою за чепіги плуга. Та недовго тривала ця мирна праця. Щойно мури імператорських легіонів ослабли, германці заповзялися здобути родючі землі Півдня та Заходу і примусити переможені народи обробляти їх. Таке володіння землею, в основі якого лежить нехіть до землеробства, називається "сеньйоріо".
"Сеньйори" стають організовуючою силою нових націй. В їх основі, на відміну від Риму, не міська держава, колективна і безособова ідея, а звичайні смертні. Германська держава — це сукупність особистих і приватних взаємин між сеньйорами. Сучасна людина переконана в тому, що право передує особистості, а оскільки право передбачає санкції, то й держава передуватиме особистості. Сьогодні індивід, який не належить до якоїсь держави, не має прав. Для германця все навпаки. Право існує лиш як атрибут особистості. Вигнаний з Кастілії Сід не є громадянином жодної держави, а проте має усі права. Єдине, що він втратив, це свій приватний зв'язок з королем і вигоди, що випливали з цього.
Цей індивідуальний чин германських сеньйорів був різцем, що вирізьбив західні національності. Кожна з них організовувала своє володіння, підгортаючи його під свій індивідуальний вплив. Суперництво, дружні й шлюбні зв'язки з суміжними сеньйорами призводили до територіальних об'єднань, щораз обширніших, аж до сформування великих герцогств. Король, який спершу був першим серед рівних, "primus inter pares", повсякчас прагне ослабити цю могутню меншину. Для цього він спирається на "народ" та римські ідеї. В певні епохи "сеньйори" нібито поступаються, а монархо-плебейсько-жречий унітаризм бере гору. Але вільні сеньйори знову збираються на силі, й феодальна структура потроху поновлюється.
Для того, хто вважає, що головна сила нації в її єдності, феодалізм видається згубним. Але єдність тільки тоді є справді добром, коли об'єднує вже існуючі [189] великі сили. Буває й мертва єдність, досягнута завдяки браку снаги в об'єднаних елементах.
Тим-то було б украй помилковим уважати, що для Іспанії була добром слабкість її феодалізму. Коли я чую супротивне, це справляє таке ж враження, немов хтось тішиться, що в сьогоднішній Іспанії мало мудреців, мало митців і взагалі обмаль людей великого таланту, бо інтелектуальна сила, мовляв, спричиняє великі суперечки і призводить до сутичок і бучі. Отож те, що в сьогочасному суспільстві є меншиною вищого інтелекту, в зародковий час наших націй було меншиною феодалів. У Франції їх було чимало і могутніх, вони зуміли історично виразитися, націоналізувати народну масу до останнього атома. Для цього було необхідно, щоб французьке тіло довгі століття жило в незліченних молекулах, котрі в міру досягнення зрілості внутрішнього зв'язку сполучались у складніші й ширші структури, аж до формування провінцій, графств, герцогств. Сеньйори стали в обороні цього доконечного територіального плюралізму, щоб запобігти передчасному об'єднанню в королівства.
Але вестготи, які добуваються до Іспанії, вже вичерпані, занепалі, не мають цієї добірної меншини. Порив африканського вітру змітає їх з півострова, а коли мусульманська повінь відступає, виникають королівства з монархом і плебсом, але без достатньої меншини шляхти. Мені заперечать, що попри це ми зуміли завершити наші славетні вісім століть Реконкісти. На це я простодушно відказую, що не розумію, як можна називати Реконкістою те, що триває вісім століть. Якби в нас існував феодалізм, то, можливо, ми мали б справжню Реконкісту, як в інших країнах були хрестові походи, чудові приклади життєздатності, над-повної енергії, високої історичної змагальності.
Ненормальність іспанської історії була досить сталою, що не дає підстав посилатись на збіг обставин. Півста років тому вважали, що національний занепад почався лиш якихось п'ять-десять років перед тим. Коста і його генерація прозріли й відсунули початок занепаду ще на два століття назад. Невдовзі мине п'ятнадцять років, як я замислився над цими питаннями і спробував довести, що занепад сягає витоків ново-часного періоду нашої історії. Аргументи, які не варто тепер повторювати, підказували мені обмежити проблему [190] цим, найкраще знаним періодом європейської історії, аби легше було поставити діагноз нашій слабкості. Після тривалих студій та роздумів я дійшов висновку, що за Середньовіччя занепад Іспанії був не менший, ніж за новітньої і сьогочасної доби. Був якийсь момент достатнього здоров'я, були навіть години блиску і всесвітньої слави, але завжди впадає у вічі очевидний факт, що анормальність у нашому минулому була нормою. Тож доходимо висновку, що вся історія Іспанії, за винятком нетривалих походів, була історією занепаду.
Це, ясна річ, абсурдно. Поняття занепаду стосується стану здоров'я, а оскільки Іспанія ніколи не мала здоров'я,— ми ще пересвідчимося, що її кращий час також не був здоровим,— не випадає говорити, що воно підупало.
Чи це не гра слів? Гадаю, що ні. Якщо про занепад говорять як про захворювання, пошукаємо його причини в подіях та у знегодах, що призвели до цього. Пошукаємо причину зла поза хворобливим пацієнтом. Але якщо ми переконаємося, що він ніколи не був здоровим, ми відмовимось говорити про занепад та з'ясовувати його причини; натомість ми говоритимемо про вади конституції, вроджену недостатність, і цей новий діагноз змусить нас шукати причини іншого роду, тобто не зовнішні щодо суб'єкта, а внутрішні, конституційні.
Ось чому важливо перенести це питання з новітнього часу в Середньовіччя — епоху, коли утворюється Іспанія. Якби я користувався авторитетом серед юнаків, що кохаються в історичній науці, я порекомендував би їм облишити блукання манівцями і взятися за вивчення Середніх віків та часів зародження Іспанії. Всі пояснення її занепаду не витримують і п'яти хвилин побіжного аналізу. І це природно, бо важко знайти причину занепаду, коли цього занепаду не було.