Без сім'ї

Страница 32 из 95

Гектор Мало

Це був улюблений вислів Віталіса, який піднімав настрій у мене і в наших собак; але зараз ці слова прозвучали невесело.

І ось ми знову йдемо вулицями Парижа. Ніч темна, газові ліхтарі, полум'я яких гасить вітер, ледве освітлюють брук. Ми раз у раз ковзаємось по обмерзлому тротуарі. Віталіс тримає мене за руку, а Капі дріботить слідом за нами. Часом він зупиняється на якомусь смітнику, щоб пошукати у купі покидьків кістку чи скоринку, бо живіт йому підтягло з голоду, але пошуки його марні — покидьки вкриті льодом. Опустивши вуха, Капі підбігає до нас.

Ми йдемо і йдемо — великими вулицями, потім провулочками, тоді знову великими вулицями. Поодинокі перехожі здивовано дивляться на нас. Що привертає їхню увагу — наш одяг чи втомлена хода?

Поліцейські зупиняються і проводжають нас пильними поглядами.

Віталіс іде мовчки, зігнувшись мало не вдвічі. Незважаючи на холод, його рука палає в моїй; мені здається, що він тремтить. Подеколи він зупиняється і стоїть хвилинку, спершись на моє плече. Я відчуваю, як судорожно здригається його тіло.

За інших обставин я не наважувався б його розпитувати, але на цей раз я відступив від цього правила. До того ж, мені хотілося сказати, що я його люблю або принаймні хочу чимось йому допомогти.

— Ви хворі! — сказав я, коли Віталіс знову зупинився.

— Боюсь, що так. В усякому разі, я дуже втомлений. Я вже старий для таких довгих переходів. Моя стареча кров уже не зігріває мене. Мені так потрібні м'яке ліжко й вечеря біля вогнища в теплій кімнаті... Але про це можна тільки мріяти. Вперед, діточки!

Вперед! Ми вже вийшли з міста. Будинків уже не було; ми простували то поміж якимись огорожами, то чистим полем. Нам уже не зустрічалися ні перехожі, ні поліцейські. Не було ні ліхтарів, ні газових ріжків. Тільки коли-не-коли в якомусь віконці блимало світло, а над нами висіло темно-синє небо з нечисленними зорями. Вітер, чимраз різкіший і пронизливіший, шарпав нашу одежу. На щастя, він дув у спину, але й пройми в моїй кожушанці були надто широкі, тож вітер вільно гуляв у рукавах, і руки в мене мерзли.

Хоч було темно і дороги раз у раз перехрещувались, Віталіс простував упевнено, як людина, що знає, куди йти. Тому я не боявся, що ми заблудимось, і думав тільки про те, чи скоро ми добудемось до тієї каменоломні.

Раптом Віталіс зупинився.

— Чи бачиш ти купу дерев? — спитав він.

— Ні, не бачу.

— І нічого там не чорніє?

Я озирнувся навколо. Певно, ми були на якомусь полі, бо мій зір губився в темному просторі. Ні дерев, ні будинків. Пустка і тиша. Тільки вітер свистів десь у кущах.

— Якби мені твої очі! — сказав Віталіс.— Я дуже погано бачу. Подивися-но ще туди.

Він простяг праву руку перед себе. Я нічого не відповів, бо не зважився сказати, що нічого не бачу. Віталіс знову рушив.

Ми мовчки йшли іще кілька хвилин. Потім Віталіс знову зупинився і знову спитав мене, чи не бачу я купи дерев. Я відповів, що не бачу. Голос мій тремтів, бо мене раптом пройняв страх.

— Тобі від страху в очах тьмариться,— сказав Віталіс.

— Запевняю вас, що я не бачу ніяких дерев.

— І широкої дороги?

— Нічого не бачу.

— Отже, ми заблудилися.

Я мовчав, бо не знав, ні де ми стоїмо, ні куди нам іти.

— Пройдімо ще трохи вперед, і якщо не побачимо дерев, повернімося назад. Я збився з дороги.

Ми заблудилися!.. Я відчув себе геть знесиленим. Віталіс смикнув мене за руку.

— Що з тобою?

— Я більше не можу йти.

— То ти гадаєш, що я тебе понесу? Я ще тримаюсь на ногах тільки тому, що знаю: коли ми сядемо, то вже більше не встанемо і замерзнемо тут. Ходімо!

Я поплентався слідом за ним.

— Чи не бачиш ти на дорозі глибокої колії?

— Нема ніякої колії.

— Треба повертатися назад.

Вітер, який досі дув нам у спину, шмагонув у обличчя, обпік щоки. Я задихнувся. Ми і вперед посувалися не дуже швидко, а тепер ледве тягли ноги.

— Коли побачиш колію, скажи мені,— мовив Віталіс.— Дорога повинна бути зліва. Там ще на перехресті ростуть тернові кущі.

Із чверть години ми йшли, борючись з вітром. В похмурій нічній тиші гучно відлунювали наші кроки. Я, дарма що сам ледве переставляв ноги, підтримував Віталіса. Як пильно дивився я ліворуч!

Раптом у темряві засяяла червона зірочка.

— Світло! — сказав я, показавши на зірочку.

— Де?

Віталіс став вдивлятися в темряву. Проте, хоч світло мерехтіло не дуже далеко, він його не бачив. Я зрозумів, що зір його й справді дуже ослаб. А раніше він чудово бачив у темряві...

— Що нам з того світла! — сказав нарешті Віталіс.— Горить собі лампа на столі в якогось трударя або біля ліжка вмираючого. Та марно стукати до нього в двері. В селі ми ще могли б просити притулку на ніч, але в околицях Парижа ніхто нас до себе не пустить. Тут усі будинки для нас замкнені. Ходімо!

Ми йшли ще кілька хвилин. Потім мені здалося, що дорогу перетинає якась інша дорога і що на перехресті доріг щось чорніє. Чи не тернові кущі? Я пустив Віталісову руку й пришвидшив ходу. Дорога була порізана глибокою колією.

— Ось і кущі, і колія!

— Подай мені руку! Ми врятовані. Звідси до каменоломні йти п'ять хвилин. Придивися добре. Тут повинна бути купа дерев.

Попереду справді щось темніло, і я сказав, що бачу дерева.

Надія додала нам сил, ми пішли швидше.

Проте п'ять хвилин, про які сказав Віталіс, здалися мені вічністю.

— Ми йдемо вже більше п'яти хвилин цією гарною дорогою,— мовив Віталіс, зупинившися.

— Мені теж так здається.

— Куди веде колія?

— Прямо.

— Вхід до каменоломні повинен бути зліва. Ми, напевно, проминули його, не помітивши. Воно й не дивно — ніч така темна. Та все ж по колії ми мали б здогадатися, що зайшли надто далеко.

— Запевняю вас, що колія не звертала ліворуч.

— Що ж, повернімось назад! Ми пішли тією самою дорогою.

— Бачиш дерева?

— Бачу, зліва.

— А колія?

— Нема.

— Чи я вже осліп? — сказав Віталіс, провівши рукою по очах.— Ходімо просто на дерева; дай мені руку.

— Попереду стіна.

— Це купа каміння.

— Ні, запевняю вас, це стіна.

Те, що я сказав, було не важко перевірити — адже ми стояли всього за кілька кроків од стіни. Віталіс пройшов ці кілька кроків і, не покладаючись на свої очі, став обома руками обмацувати перепону, яка здалася мені стіною, а йому купою каміння.