Це був улюблений вислів Віталіса, який піднімав настрій у мене і в наших собак; але зараз ці слова прозвучали невесело.
І ось ми знову йдемо вулицями Парижа. Ніч темна, газові ліхтарі, полум'я яких гасить вітер, ледве освітлюють брук. Ми раз у раз ковзаємось по обмерзлому тротуарі. Віталіс тримає мене за руку, а Капі дріботить слідом за нами. Часом він зупиняється на якомусь смітнику, щоб пошукати у купі покидьків кістку чи скоринку, бо живіт йому підтягло з голоду, але пошуки його марні — покидьки вкриті льодом. Опустивши вуха, Капі підбігає до нас.
Ми йдемо і йдемо — великими вулицями, потім провулочками, тоді знову великими вулицями. Поодинокі перехожі здивовано дивляться на нас. Що привертає їхню увагу — наш одяг чи втомлена хода?
Поліцейські зупиняються і проводжають нас пильними поглядами.
Віталіс іде мовчки, зігнувшись мало не вдвічі. Незважаючи на холод, його рука палає в моїй; мені здається, що він тремтить. Подеколи він зупиняється і стоїть хвилинку, спершись на моє плече. Я відчуваю, як судорожно здригається його тіло.
За інших обставин я не наважувався б його розпитувати, але на цей раз я відступив від цього правила. До того ж, мені хотілося сказати, що я його люблю або принаймні хочу чимось йому допомогти.
— Ви хворі! — сказав я, коли Віталіс знову зупинився.
— Боюсь, що так. В усякому разі, я дуже втомлений. Я вже старий для таких довгих переходів. Моя стареча кров уже не зігріває мене. Мені так потрібні м'яке ліжко й вечеря біля вогнища в теплій кімнаті... Але про це можна тільки мріяти. Вперед, діточки!
Вперед! Ми вже вийшли з міста. Будинків уже не було; ми простували то поміж якимись огорожами, то чистим полем. Нам уже не зустрічалися ні перехожі, ні поліцейські. Не було ні ліхтарів, ні газових ріжків. Тільки коли-не-коли в якомусь віконці блимало світло, а над нами висіло темно-синє небо з нечисленними зорями. Вітер, чимраз різкіший і пронизливіший, шарпав нашу одежу. На щастя, він дув у спину, але й пройми в моїй кожушанці були надто широкі, тож вітер вільно гуляв у рукавах, і руки в мене мерзли.
Хоч було темно і дороги раз у раз перехрещувались, Віталіс простував упевнено, як людина, що знає, куди йти. Тому я не боявся, що ми заблудимось, і думав тільки про те, чи скоро ми добудемось до тієї каменоломні.
Раптом Віталіс зупинився.
— Чи бачиш ти купу дерев? — спитав він.
— Ні, не бачу.
— І нічого там не чорніє?
Я озирнувся навколо. Певно, ми були на якомусь полі, бо мій зір губився в темному просторі. Ні дерев, ні будинків. Пустка і тиша. Тільки вітер свистів десь у кущах.
— Якби мені твої очі! — сказав Віталіс.— Я дуже погано бачу. Подивися-но ще туди.
Він простяг праву руку перед себе. Я нічого не відповів, бо не зважився сказати, що нічого не бачу. Віталіс знову рушив.
Ми мовчки йшли іще кілька хвилин. Потім Віталіс знову зупинився і знову спитав мене, чи не бачу я купи дерев. Я відповів, що не бачу. Голос мій тремтів, бо мене раптом пройняв страх.
— Тобі від страху в очах тьмариться,— сказав Віталіс.
— Запевняю вас, що я не бачу ніяких дерев.
— І широкої дороги?
— Нічого не бачу.
— Отже, ми заблудилися.
Я мовчав, бо не знав, ні де ми стоїмо, ні куди нам іти.
— Пройдімо ще трохи вперед, і якщо не побачимо дерев, повернімося назад. Я збився з дороги.
Ми заблудилися!.. Я відчув себе геть знесиленим. Віталіс смикнув мене за руку.
— Що з тобою?
— Я більше не можу йти.
— То ти гадаєш, що я тебе понесу? Я ще тримаюсь на ногах тільки тому, що знаю: коли ми сядемо, то вже більше не встанемо і замерзнемо тут. Ходімо!
Я поплентався слідом за ним.
— Чи не бачиш ти на дорозі глибокої колії?
— Нема ніякої колії.
— Треба повертатися назад.
Вітер, який досі дув нам у спину, шмагонув у обличчя, обпік щоки. Я задихнувся. Ми і вперед посувалися не дуже швидко, а тепер ледве тягли ноги.
— Коли побачиш колію, скажи мені,— мовив Віталіс.— Дорога повинна бути зліва. Там ще на перехресті ростуть тернові кущі.
Із чверть години ми йшли, борючись з вітром. В похмурій нічній тиші гучно відлунювали наші кроки. Я, дарма що сам ледве переставляв ноги, підтримував Віталіса. Як пильно дивився я ліворуч!
Раптом у темряві засяяла червона зірочка.
— Світло! — сказав я, показавши на зірочку.
— Де?
Віталіс став вдивлятися в темряву. Проте, хоч світло мерехтіло не дуже далеко, він його не бачив. Я зрозумів, що зір його й справді дуже ослаб. А раніше він чудово бачив у темряві...
— Що нам з того світла! — сказав нарешті Віталіс.— Горить собі лампа на столі в якогось трударя або біля ліжка вмираючого. Та марно стукати до нього в двері. В селі ми ще могли б просити притулку на ніч, але в околицях Парижа ніхто нас до себе не пустить. Тут усі будинки для нас замкнені. Ходімо!
Ми йшли ще кілька хвилин. Потім мені здалося, що дорогу перетинає якась інша дорога і що на перехресті доріг щось чорніє. Чи не тернові кущі? Я пустив Віталісову руку й пришвидшив ходу. Дорога була порізана глибокою колією.
— Ось і кущі, і колія!
— Подай мені руку! Ми врятовані. Звідси до каменоломні йти п'ять хвилин. Придивися добре. Тут повинна бути купа дерев.
Попереду справді щось темніло, і я сказав, що бачу дерева.
Надія додала нам сил, ми пішли швидше.
Проте п'ять хвилин, про які сказав Віталіс, здалися мені вічністю.
— Ми йдемо вже більше п'яти хвилин цією гарною дорогою,— мовив Віталіс, зупинившися.
— Мені теж так здається.
— Куди веде колія?
— Прямо.
— Вхід до каменоломні повинен бути зліва. Ми, напевно, проминули його, не помітивши. Воно й не дивно — ніч така темна. Та все ж по колії ми мали б здогадатися, що зайшли надто далеко.
— Запевняю вас, що колія не звертала ліворуч.
— Що ж, повернімось назад! Ми пішли тією самою дорогою.
— Бачиш дерева?
— Бачу, зліва.
— А колія?
— Нема.
— Чи я вже осліп? — сказав Віталіс, провівши рукою по очах.— Ходімо просто на дерева; дай мені руку.
— Попереду стіна.
— Це купа каміння.
— Ні, запевняю вас, це стіна.
Те, що я сказав, було не важко перевірити — адже ми стояли всього за кілька кроків од стіни. Віталіс пройшов ці кілька кроків і, не покладаючись на свої очі, став обома руками обмацувати перепону, яка здалася мені стіною, а йому купою каміння.