— Це таки стіна. Каміння викладене рядами, і я намацую вапняні шви. Де ж тоді вхід? Шукай колії.
Я нахилився до землі і пройшов уздовж стіни до її кінця, та ніякої колії не знайшов. Потім, повернувшись до Віталіса, пройшов до протилежного кінця. Наслідок — той самий. Скрізь суцільна стіна. А на землі — жодних слідів дороги, канави; нічого, що б указувало на вхід.
— Кругом тільки сніг.
Становище було жахливе. Напевно, мій хазяїн заблудився, і каменоломня, яку він шукав, була десь-інде.
Коли я йому сказав, що не знайшов колії і що кругом тільки сніг, він якийсь час стояв мовчки, потім знову пішов попід стіною, обмацуючи її. Капі, який не розумів, що до чого, нетерпляче гавкав.
Я йшов слідом за Віталісом.
— Будемо шукати далі?
— Ні, каменоломня замурована.
— Замурована?
— Вхід заклали камінням, зайти неможливо.
— Що ж нам робити?
— Що робити? Не знаю. Помирати тут.
— О, ні!
— Тобі, ясна річ, не хочеться помирати, ти молодий, сповнений життєвої снаги. Ну що ж, ходімо! Можеш іти?
— А ви?
— Якщо я не зможу більше йти, то впаду, як старий кінь.
— Куди ми підемо?
— Повернімось у Париж. Дійдемо до першого-ліпшо-го поліцейського і попросимо, щоб він відпровадив нас у дільницю. Я хотів обійтися без цього, але не можу допустити, щоб ти помер від холоду. Ходімо, мій маленький Ремі, ходімо, моя дитино! Вище голову!
І ми подалися назад дорогою, по якій забрели сюди. Котра година? Я не мав про це ніякісінького уявлення. Адже ми йшли довго, дуже довго й повільно. Ймовірно, що вже дванадцята, а то й перша година запівніч. Небо весь час було темно-синє, безмісячне, тільки де-не-де на ньому мерехтіли маленькі зірочки. Вітер шаленів, здіймав снігову куряву і жбурляв нам в обличчя. Будинки, повз які ми проходили, були зачинені, світло в них не горіло. Мені здавалося, що якби люди, котрі сплять у теплих постелях, знали, як ми змерзли, вони відчинили б нам двері.
Якби ми йшли швидше, то трохи б зігрілися, але Віталіс ледве волік ноги. Він дихав хрипко і важко. На мої запитання він не відповідав, тільки давав кволою рукою знак, що не може говорити.
Ми ввійшли в місто, тобто йшли тепер поміж стінами, на яких угорі тут і там, порипуючи, гойдалися вуличні ліхтарі.
Віталіс зупинився. Я зрозумів, що він виснажився до краю.
— Може, я постукаю в які-небудь двері? — спитав я.
— Ні, не треба. Нам не відчинять. Тут живуть городники й квітникарі. Вони не встануть уночі. Ходімо далі!
Але в Віталіса було більше волі, ніж сил. Ступивши кілька кроків, він знову зупинився.
— Мені треба трохи відпочити,— сказав він,— я більше не можу.
Ми стояли біля дощаного паркана, в якому була хвіртка. Під парканом лежала висока купа гною, вкрита соломою, як це часто буває біля дворищ квітникарів та городників. Вітер висушив верхній шар соломи і розкидав її по вулиці попід парканом.
— Я тут посиджу,— сказав Віталіс.
— Ви ж говорили, що як ми сядемо, то вже не зможемо встати й замерзнемо.
Віталіс, нічого не відповівши, подав мені знак назбирати соломи поблизу хвіртки, і скоріше впав, ніж сів на цю підстилку. Він цокотів зубами і тремтів усім тілом.
— Принеси ще трохи соломи,— сказав він,— а купа гною захистить нас од вітру...
Так, од вітру ця купа захистить, але від холоду — ні... Назбиравши скільки міг соломи, я всівся на неї поруч з Віталісом.
— Притулися до мене,— сказав він.— А Капі посади на себе. Він хоч трохи зігріватиме тебе.
Віталіс, звичайно, знав, що в такий холод ми можемо замерзнути. І якщо він знехтував цією небезпекою — значить, був виснажений до краю.
Та й чи могло бути інакше? Адже протягом останніх двох тижнів він лягав щовечора спати зовсім знесилений. Не дивно, що він не витримав перевтоми сьогоднішнього дня. Далися взнаки і тривалі злигодні, і вік...
Чи усвідомлював він своє становище? Я так про це й не дізнався. Але коли я, вкрившися соломою, притиснувся до нього, він нахилився й поцілував мене. Це був другий і, на жаль, останній його поцілунок...
Людині, що лежить у ліжку, навіть значний холод не дає заснути. Але той, хто ночує в мороз просто неба, швидко ціпеніє і засинає мертвим сном.
Так було і зі мною. Тільки-но я притулився до Віталіса, як мої очі заплющилися, і я впав у забуття. Я намагався їх розплющити, але не міг. Тоді я сильно вщипнув себе за руку. Хоч моя шкіра була вже майже нечутлива, я все ж відчув слабкий біль. На якийсь час я прийшов до тями. Віталіс сидів, притулившись спиною до хвіртки, і важко й уривчасто дихав. Капі спав, примостившись у мене на колінах. Над нами завивав вітер, обсипаючи нас соломинками, що спадали, як восени сухе листя з дерев. На вулиці — ані душі живої. Навкруги — мертва тиша.
Ця тиша навіювала жах. Чому? Я й сам цього не розумів. Але мене давив якийсь невиразний страх і смуток. Мені здавалося, що я помру.
Подумавши про смерть, я згадав Шаванон. Бідна матінка Барберен! Я помру і не побачу її більше. Не побачу нашої хатини, садочка... І раптом мені здалося, що я опинився в садочку. Сяяло сонце, було тепло, нарциси вже порозкривали свої золоті голівки, в кущах співали дрозди, а матінка Барберен розвішувала на живоплоті білизну, яку щойно випрала в дзюркотливому струмку.
Потім ураз я перенісся на "Лебідь". Артур спав у своєму ліжку, а пані Мілліган не спала і, слухаючи, як виє вітер, думала про мене. Де я оце зараз, в такий лютий холод?..
Очі в мене знову заплющилися, серце завмерло, і я знепритомнів.
РОЗДІЛ XVIII. ЛІЗА
Очуняв я в якомусь ліжку. Яскраве полум'я освітлювало кімнату, в якій я лежав. Кімната була мені незнайома.
Не знав я і людей, які були в кімнаті: чоловіка в сірій куртці і в жовтих сабо та трьох чи чотирьох дітей. Дівчинка років п'яти-шести не відводила від мене здивованих очей. Ці очі були на диво розумні й промовисті.
Я звівся на лікоть.
До мене зразу ж підійшли.
— Де Віталіс? — спитав я.
— Він питає про свого батька,— озвалася дівчина, з вигляду найстарша поміж усіх.
— Це не батько, а мій хазяїн. Де він? Де Капі? Якби Віталіс був моїм батьком, то вони, безперечно,
побоялися б одразу розповісти про те, що з ним сталося. Але почувши, що він лише мій хазяїн, вони вирішили розказати правду. Ось про що я дізнався.