— Значить, тобі не вистачає чотирьох су, паскуднику, чотирьох су! І ти насмілився показатись мені на очі! Рікардо, ну й щасливий же ти збіса, шельмо! Чудово розважишся. Скидай куртку.
— Але ж я приніс дошку.
— Я дам тобі її на обід.
На цей дурний жарт засміялися хлопці, які не підлягали покаранню.
Тим часом до кімнати зайшло ще з десятеро хлопців. Кожен з них підходив до хазяїна і складав звіт про свій заробіток. До тих двох, кого мали покарати гарапником, долучилося ще троє.
— Ось вони, п'ятеро розбійників, які обкрадають, грабують мене! — репетував Гарафолі.— Ось до чого призводить шляхетність! Чим я платитиму за смачне м'ясо і картоплю, якими я вас годую, коли ви не будете працювати? Вам би, ледарям, тільки пустувати! Вам тільки смішки на умі! Скалите зуби один до одного, замість того, щоб працювати! Чи не краще прикидатися, що плачеш, простягаючи руку, а не плакати по-справжньому, підставляючи спину? Ану скидайте куртки.
Рікардо тримав гарапник напоготові. П'ять жертв вишикувались перед ним.
— Ти знаєш, Рікардо,— сказав Гарафолі,— я не люблю дивитися на цю екзекуцію, бо мені стає млосно. Але пам'ятай: я все чую і по звуку можу визначити силу твоїх ударів. Отож старайся, голубе, не забувай, що ти заробляєш свій хліб.— І він повернувся лицем до печі так, ніби й справді не міг дивитися, як катують дітей.
Забутий усіма, я тремтів у своєму кутку від обурення й страху. І ця людина буде моїм хазяїном! Якщо я не буду приносити тридцять або сорок су, то муситиму підставляти спину Рікардо. О, тепер я розумів, чому Маттіа так спокійно говорив про смерть і навіть чекав її, як вибавлення.
Тільки-но ляснув гарапник, з очей у мене покотилися сльози. Я думав, що про мене забули, і не стримував себе, але я помилявся. Гарафолі потай стежив за мною — незабаром я переконався в цьому.
— Цей хлопець має добре серце,— сказав він, тицьнувши на мене пальцем.— Він не такий, як ви, розбійники, що смієтесь з нещастя своїх товаришів і з моїх страждань. Якщо він стане вашим товаришем, то слід вам буде брати з нього приклад.
Я затремтів од цих слів. "Вашим товаришем"!
Після другого удару покараний жалібно застогнав, після третього — розпачливо заверещав.
Гарафолі підніс руку. Рікардо зупинився з опущеним гарапником.
Я подумав, що Гарафолі змилосердився над нещасними, але йшлося тут не про милосердя.
— Ти знаєш, як мені боляче від твоїх криків,— тихо сказав Гарафолі своїй жертві.— Батіг шматує твою шкіру, а твій крик крає мені серце. Тож я попереджаю тебе: за кожен новий крик ти матимеш ще по одному удару. Нарікай на себе! Я можу захворіти від жалю. Якщо ти відчуваєш хоч якусь приязнь до мене, хоч якусь вдячність, то мовчатимеш. Ну, Рікардо!
Той підняв руку, і гарапник знову почав шмагати спину нещасного.
— Мамо! Мамо! — стогнав бідолаха.
На щастя, я більше не бачив нічого: двері відчинилися, і в кімнату ступив Віталіс.
Він одразу зрозумів, що означають крики, які він чув, піднімаючись сходами. Він підбіг до Рікардо і вирвав з його рук гарапник. Потім, швидко повернувшись до Гарафолі, схрестив руки на грудях.
На якусь мить Гарафолі остовпів з несподіванки. Але тут же оговтався і солоденько усміхнувся.
— Це жахливо! — сказав він.— Такий жорстокий хлопець!
— Ганьба! — закричав Віталіс.
— І я кажу те саме,— перебив його Гарафолі.
— Облиште своє кривляння,— гнівно провадив мій хазяїн.— Ви добре знаєте, що я кажу не про цього хлопця, а про вас. Саме про вас. Сором і ганьба отак підло знущатися над беззахисними дітьми.
— Чого ви втручаєтесь не в свої справи, старий дурню? — спитав Гарафолі вже іншим тоном.
— Звичайно, це справа не моя, а поліції.
— Поліції! — загорлав Гарафолі, підвівшись.— Ви мені погрожуєте поліцією? Ви?
— Авжеж, я,— відповів мій хазяїн, не злякавшися люті падроне.
— Слухайте, Віталісе! — сказав Гарафолі глузливо.— Не треба погрожувати мені поліцією, бо я теж можу розповісти. І навряд чи вам це сподобається. Звичайно, я не піду в поліцію, ваші справи її не обходять. Але є люди, які ними цікавляться, і якщо я розповім їм те, що про вас знаю, принаймні назву ваше ім'я, саме тільки ім'я, то кому тоді буде соромно?
Мій хазяїн якусь хвилину мовчав. Йому буде соромно? Я був приголомшений. Але перш ніж я опам'ятався, Віталіс схопив мене за руку.
— Ходімо звідси!
І він потяг мене до дверей.
— Ну,— сказав, усміхаючись, Гарафолі,— що було, те минуло, старий. Годі сваритись. Ви хотіли про щось зі мною говорити?
— Мені нема про що з вами говорити.
Не промовивши більше ні слова, навіть не обернувшись, Віталіс почав спускатися сходами, не випускаючи моєї руки. З якою полегкістю я йшов за ним! Отже, мені вдалося вирватися з лап Гарафолі! Якби я посмів, то розцілував би Віталіса!
РОЗДІЛ XVII. КАМЕНОЛОМНЯ ЖАНТІЛЬЇ
Поки ми йшли людною вулицею, Віталіс мовчав, але коли звернули в безлюдний провулок, він сів на кам'яний стовпчик і кілька разів провів рукою по лобі. Це означало, що він збентежений.
— Може, й гарно бути великодушним,— мовив він ніби сам до себе,— але завдяки цьому ми опинилися на паризькому брукові без єдиного су в кишені і без шматка хліба. Ти голодний?
— Крім скоринки хліба, яку ви дали мені вранці, я нічого не їв.
— Ну що ж, бідний мій хлопчику! Доведеться тобі лягати спати не повечерявши, коли, звичайно, ми знайдемо, де переночувати.
— Ви сподівалися заночувати в Гарафолі?
— Я сподівався на те, що ти там заночуєш і що залишишся в нього на зиму, а я візьму в нього двадцять франків. З цими грошима якось би викрутився на перших порах. Та коли я побачив, як він поводиться з дітьми, я не міг стриматися. Ти б не хотів жити в нього, правда?
— Які ви добрі!
— Мабуть, у старого волоцюги ще не зачерствіло серце... На жаль, це змінило всі мої плани. Куди тепер податися?
Було вже пізно. Бралося на мороз. Віяв північний вітер. Ніч мала бути дуже холодною.
Віталіс довго сидів на стовпчику, а я й Капі нерухомо стояли перед ним, чекаючи його рішення. Нарешті він підвівся.
— Куди ми підемо?
— В Жантільї; постараємось знайти каменоломню, де я колись ночував. Ти втомився?
— Ні, я відпочив у Гарафолі.
— На жаль, я не відпочивав і зовсім знемігся. Та нема ради — треба йти. Вперед, діточки!