Без сім'ї

Страница 89 из 95

Гектор Мало

Та чи прийдуть вони на суд? Адже поки що вони не дали мені про себе знати...

Мені нічого не лишалося, як чекати завтрашнього дня. Та чекати спокійно я не міг. Скільки житиму, буду пам'ятати цю страшну ніч... Який же я був дурень, що не вірив передчуттям і побоюванням Маттіа!

Вранці тюремник увійшов до мене в камеру з мискою і глечиком води. Він сказав, щоб я вмився. Значить, мене таки поведуть на суд.

Умившися, я сів на ослін, але не міг усидіти на місці. Я схопився і забігав по камері, як звір по клітці.

Я намагався обміркувати, щб буду говорити на суді, але не міг зібрати докупи думок.

Нарешті повернувся тюремник і звелів мені йти слідом за ним. Проминувши кілька коридорів, ми опинилися перед невисокими дверима. Тюремник відчинив їх.

— Заходь,— сказав він.

В обличчя мені війнуло теплим повітрям. Я почув приглушений шум. Це була зала судових засідань, досить простора, з високою стелею й широкими вікнами. Її ділила на дві частини загородка: одна частина призначалася для суддів, друга — для публіки.

У кріслі на підвищенні сидів суддя. Трохи нижче перед ним сиділо троє підсудків. Це були, як я згодом дізнався, секретар суду, збирач штрафів і прокурор, якого у Франції називають судовим звинувачувачем. Навпроти мене сидів чоловік у мантії і в перуці — мій адвокат.

У мене є адвокат? Де він узявся? Хто мені його найняв? Невже Маттіа і Боб?

На другому підвищенні я побачив Боба, двох його товаришів, корчмаря і ще кількох незнайомих мені людей. Навпроти сидів полісмен, що заарештував мене, і ще якісь люди. Я зрозумів, що це свідки.

У другій частині зали було повно люду. Внизу, під балюстрадою, я побачив Маттіа. Ми обмінялися поглядами, і мені стало трохи веселіше. Отже, мене будуть захищати. І сам себе я повинен захищати. Головне — не боятися...

Я підвів голову вище і вже не нітився під поглядами людей.

Прокурор забрав слово і кількома словами — він, мабуть, дуже поспішав,— виклав суть справи:

— В церкві святого Георгія вчинено крадіжку. Злодії — чоловік і хлопець — пробралися в церкву по драбині, розбивши вікно. З ними був собака, якого вони взяли з собою, щоб він остеріг їх на випадок небезпеки. Припізнілий перехожий — звернуло вже на другу годину ночі,— здивувався, побачивши в церкві світло і почувши зсередини якийсь шум. Він розбудив церковного сторожа. Зійшовся ще народ. Собака загавкав. Поки відчиняли двері, злодії встигли втекти через вікно. Собаку вони покинули в церкві. Полісмен Джеррі, якого не можна не похвалити за кмітливість і старанність, привів цього собаку на іподром, і там собака впізнав свого хазяїна. Ось він перед вами, на лаві підсудних. На слід другого злодія вже натрапили.

Прокурор замовк.

Не обертаючись у мій бік, начеб говорячи до самого себе, суддя спитав, як мене звати, скільки мені років і чим я займаюсь.

Я відповів по-англійськи, що називаюся Френсіс Дріскол, що живу з батьками в Лондоні в "Дворі Червоного Лева" на Беснал-Грін. Потім я попросив дозволу говорити по-французьки, сказавши, що, ріс у Франції, а в Англії живу лише кілька місяців.

— Якщо ти хочеш мене обдурити — марна це справа,— суворо попередив суддя.— Французьку мову я знаю.

Я почав свою розповідь по-французьки. Пояснив, чому не могло мене бути в церкві о першій за північ — адже в цей час я був на іподромі, а о пів на другу був уже в "Корчмі Великого Дуба".

— А де ти був о п'ятнадцятій на другу? — спитав суддя.

— В дорозі.

— Те, що й треба довести. Ти кажеш, що в цей час ішов до "Корчми Великого Дуба", а суд дотримується тієї думки, що ти був у церкві. Вирушивши з іподрому за кілька хвилин до першої, ти зустрівся зі своїм спільником біля церковного муру, де він на тебе чекав з драбиною. І тільки згодом, після того, як крадіжка не вдалася, ти зайшов у "Корчму Великого Дуба".

Я заперечував, намагався довести, що такого не могло бути, але бачив — суддя мені не вірить.

— А як же опинився в церкві твій собака?

— Не знаю. Мого собаки зі мною не було. Я прив'язав його вранці до нашого фургона.

Я не сказав більше нічого, бо не хотів давати їм зброю проти свого батька.

Я подивився на Маттіа. Він подав мені знак говорити далі, але я мовчав.

Покликали першого свідка і сказали, аби він присягнув, що говоритиме саму тільки правду.

Це був добродушний огрядний чолов'яга, невеличкий на зріст, з червоним обличчям і сизим носом. Незважаючи на це, він мав вельми статечний вигляд. То був парафіяльний сторож церкви святого Георгія.

Він довго й нудно розводився про те, як стурбувався, коли до нього раптом прибігли, стягли з ліжка і сказали, що в церкву залізли злодії. Спочатку він був подумав, що його дурять, але потім збагнув, що такими речами не жартують. Він одягся, і то так квапливо, що від його жилета відірвалося зразу два гудзики. Нарешті він прибіг, відімкнув двері церкви — і кого б ви думали побачив? Собаку!..

Тут мій адвокат, який досі сидів, не озиваючись, підвівся, потряс перукою і забрав слово.

— Хто зачиняв церковні двері ввечері? — спитав він.

— Я,— відповів сторож.— Це мій обов'язок.

— Ви певні цього?

— Коли я щось роблю, то завжди певен того, що роблю.

— А коли не робите?

— Тоді я певен, що не роблю.

— Дуже добре. Значить, ви можете присягнути, що не замикали в церкві собаку?

— Якби собака був у церкві, я його помітив би.

— У вас добрі очі?

— Як у всіх людей.

— А то хіба не ви півроку тому влізли в телячу тушу, яка висіла з розпоротим черевом біля крамнички?

— Не розумію, навіщо питати про це в такої поважної людини, як я? — закричав сторож.

— Будьте ласкаві відповісти на це запитання так, ніби воно й справді дуже важливе.

— Так, я наразився на ту кляту тушу, яку хтозна нащо повісили перед крамничкою!

— Отже, ви її не помітили?

— Я йшов замислившись.

— Ви зачиняли церковні двері, вже пообідавши?

— Авжеж.

— А коли ви влізли в телячу тушу, то також пообідали?

— Та...

— Ви хочете сказати, що тоді не обідали?

— Ні, обідав.

— А за обідом яке пиво пили: слабке чи міцне?

— Міцне.

— Скільки кухлів?

— Два.

— І ніколи більше не п'єте?

— Часом п'ю три.

— А чотири, шість?

— Коли як... Адвокат сів і сказав:

— Цього досить, аби довести, що собаку міг замкнути в церкві сам свідок, який після обіду, буває, так замислюється, що не помічає телячих туш. Оце й усе, що я хотів з'ясувати.