— Джін,— сказав дід.
Я закляк на місці й глянув на Маттіа. Він дивився на мене очима, повними сліз.
Я подав йому знак рукою, і ми знову вийшли на вулицю.
Довго йшли ми поруч, тримаючись за руки, не обмовившись словом. Йшли куди дивляться очі...
— Куди б тобі хотілося оце зайти? — спитав нарешті Маттіа.
— Не знаю. Кудись, де б ми могли поговорити. Я хочу тобі щось сказати, але тут, серед цього юрмища, я не можу говорити.
Саме в цей момент ми вийшли на ширшу вулицю. В кінці її я помітив навіть дерева. А що як це село?.. Ми попрямували в той бік.
Це було не село, а величезний парк з просторими зеленими галявинами, з молодими деревцями. Краще місце для розмови годі було знайти.
— Ти знаєш, як я люблю тебе, мій любий Маттіа,— почав я, тільки-но ми посідали в затишному місці.— Добре знаєш ти й те, що тільки через цю любов я попросив тебе піти зі мною до моїх батьків. Отже, ти не будеш сумніватися в моїй дружбі, коли я тебе про щось попрощу?
— І дурний же ти! — відповів він, силкуючись усміхнутися.
— Ти хотів засміятися, щоб я не розплакався. А з ким ще мені поплакати, як не з тобою?
І, кинувшись Маттіа в обійми, я заплакав гіркими слізьми. Ніколи я не почував себе таким нещасливим, навіть тоді, як був самотній, загублений у цьому величезному світі.
Виплакавшись, я трохи заспокоївся. Адже я привів Маттіа в парк зовсім не для того, щоб він мене пожалів! Не задля себе привів я його сюди, а задля нього.
— Маттіа,— сказав я,— тобі треба звідси виїхати, повернутися у Францію.
— Покинути тебе? Ніколи!
— Я знав наперед, що ти відповіси саме так, і я щасливий, дуже щасливий, що ти не хочеш покинути мене.
І все ж треба нам розлучитись. Їдь у Францію, в Італію, куди хочеш, аби ти тільки не залишався в Англії.
— А ти куди хотів би поїхати? Куди ти хотів би, щоб ми поїхали?
— Я? Я повинен залишатися тут, у Лондоні, у своїй сім'ї. Хіба жити разом з батьками — не мій обов'язок? Бери всі наші гроші, які тільки залишилися, і їдь.
— Не кажи так, Ремі! Якщо треба комусь із нас поїхати, то це тобі.
— Чому?
— Тому що...
Маттіа не доказав і опустив очі перед моїм запитливим поглядом.
— Маттіа, скажи мені по щирості, ти не спав цієї ночі? Ти все бачив?
Маттіа не підводив очей.
— Не спав,— мовив він після паузи впівголоса.
— І що ти бачив?
— Усе.
— І ти зрозумів?
— Зрозумів, що ті, хто продавав крам, самі не купували його. Твій батько бурчав на них за те, що вони постукали у двері сарая замість дверей дому. А вони відповіли, що за ними стежив полісмен.
— Тепер ти розумієш, що тобі треба тікати звідси?
— Якщо мені треба тікати, то тобі — тим більше...
— Коли я вмовив тебе їхати сюди зі мною, то думав, що ми ніколи не розлучимось. Я мріяв про те, що мої батьки обох нас пошлють до колежу. Але склалося все по-іншому, і нам треба розлучитися.
— Ніколи!
— Маттіа, зрозумій мене і не додавай мені горя. Якби ми в Парижі здибалися з Гарафолі і якби він забрав тебе до себе, то ти також не схотів би, щоб я з тобою залишився. Чи не так? Ти мені сказав би те, що оце від мене чуєш.
Маттіа мовчав.
— Правду я кажу?
Помовчавши іще якусь хвилинку, Маттіа заговорив.
— Ремі, вислухай і ти мене,— мовив він.— Слухай мене уважно. Коли ти сказав мені в Шаваноні, що тебе розшукує твоя сім'я, мені стало дуже боляче. Замість того, щоб думати про твою радість і щастя, я думав тільки про себе. Я говорив собі, що в тебе з'являться брати і сестри, яких ти любитимеш так, як любив мене, а можливо, й більш, як мене. Ці брати і сестри будуть багатими, добре вихованими, освіченими. І я ревнував тебе до них. Ось що ти повинен знати, ось правда, з якою я перед тобою сповідаюся, і прошу вибачити мені.
— О, Маттіа!
— Скажи мені, що ти мені вибачаєш!
— Від усього серця! Я бачив, як ти страждаєш. І я дуже не хотів, щоб тобі було погано.
— Бо ти дурень, добрий дурень... Не треба зичити добра злим людям. А я тоді був злий. Та якщо ти мені вибачаєш, бо ти добрий, то я собі не вибачаю, бо я не добрий. Ти ще всього не знаєш. Я сказав собі подумки: я поїду з ним в Англію, бо треба подивитися, як воно буде. Проте якщо він буде щасливий, дуже щасливий, якщо в нього не буде часу думати про мене, я втечу і, ніде не зупиняючись, помандрую в Лукку, обійму свою маленьку Крістіну. Але склалося не так, як гадалося. Твої батьки... Одне слово, я не можу тебе покинути. Не Крістіну, не мою маленьку сестричку я повинен тепер пестувати, а мого друга, товариша, брата — Ремі.
Маттіа взяв мене за руку і обійняв. Мені на очі набігли сльози. Та хоч який я був схвильований, від своєї думки все ж не відступився.
— Маттіа, їдь звідси. Ти повинен повернутися у Францію, побачитися з Лізою, Акеном, матінкою Барберен, з усіма моїми друзями і розповісти їм, чому я не можу зробити для них того, що обіцяв. Скажеш, що мої батьки не багаті люди, як ми думали, цього буде досить. Ти розумієш мене? Бони не багаті — та й край. А в тому, що людина бідна, нема сорому...
— Ти хочеш, щоб я їхав зовсім не через те, що вони не багаті... Ні, не поїду.
— Маттіа, прошу тебе, не завдавай мені більше жалю. Ти ж бачиш, що мені його й так вистачає.
— О, не пояснюй мені того, що завдає тобі жалю! Я не розумник і не хитрун. Але якщо я не розумію всього того, що має попасти мені сюди,— Маттіа ляснув себе по лобі,— то я добре відчуваю все, що залягає мені ось сюди,— він поклав руку на серце.— Не тому, що твої батьки бідні, ти хочеш мене вирядити звідси, не тому, що їм нічим мене годувати. Річ у тім, що... що після того, що ми бачили й чули цієї ночі, ти боїшся за мене.
— Маттіа, не говори такого.
— Ти боїшся, що і я врешті-решт буду відрізати етикетки на некуплених товарах...
— Ох, Маттіа, замовкни! Маттіа затулив обличчя руками.
— Що ж, коли ти боїшся за мене, то й я боюсь за тебе,— трохи згодом повів він далі.— Отож я й кажу: їдьмо разом, повернімось у Францію, до матінки Барберен, Лізи, всіх твоїх друзів!
— Це неможливо! Мої батьки для тебе — ніхто. Ти нічим перед ними не зобов'язаний. Для мене ж вони — батьки, і я повинен залишатися з ними.
— Твої батьки! Цей паралітик — твій дід, а жінка, яка спить п'яна за столом,— твоя мати!