Я записав ім'я та адреси тих власників будинків, у яких міг наймати житло Барберен. Я знав їх напам'ять: Пажо, Барабо, Шопіне.
Перший, з ким я познайомився на вулиці Муфтар, був Пажо. Я досить хоробро ввійшов у дешевеньку їдальню на першому поверсі будинку з мебльованими кімнатами нагорі. Але коли я спитав про Барберена, голос у мене тремтів.
— Хто він такий, цей Барберен?
— Барберен із Шаванона.
І я описав Барберена таким, яким пам'ятав його, коли він повернувся з Парижа,— суворе обличчя, важкий погляд, голова нахилена до правого плеча.
— У нас такого нема!
Я подякував і пішов далі, до Барабо. Він здавав кімнати і торгував фруктами та городиною.
Я спитав про Барберена. Спочатку на мене не звернули уваги. Чоловік і жінка були заклопотані своїми справами. Вона сікла шпинат, а він сварився з клієнткою за якийсь дрібняк, що його вона нібито йому недодала. Я ще раз повторив своє запитання. І тільки коли я спитав утретє, мені відповіли:
— Барберен? Жив тут такий. Але давненько — років чотири тому.
— П'ять,— втрутилася жінка.— Він ще заборгував нам за цілий тиждень, пам'ятаєш? Де він тепер, цей негідник?
Саме це цікавило і мене...
Я вийшов спантеличений і навіть стурбований. До кого мені звернутися, коли й Шопіне нічого не знає про Барберена? Де тоді його шукати?
Шопіне, як і Пажо, був трактирником. Коли я ввійшов у залу, він водночас і готував їжу, і роздавав її. Кілька столовників уже сиділи на своїх місцях.
Я спитав у Шопіне про Барберена. Він поклав ополоника, яким насипав юшку в тарілку, і сказав:
— Барберен тут більше не живе.
— А де ж він? — схвильовано спитав я.
— А хто його знає!
Ця відповідь мене приголомшила. Мені здалося, що на плиті застрибали каструлі.
— Де ж мені його знайти? — пробелькотів я.
— Адреси він не залишив.
Мабуть, на моєму обличчі так виразно відбилося розчарування, що один з чоловіків, який сидів за столом біля печі, спитав:
— А навіщо тобі потрібен той Барберен?
— Я прийшов з його села, з Шаванона, і приніс йому вісті від його дружини. Вона сказала мені, що він живе
тут.
— Якщо ви знаєте, де Барберен,— озвався трактирник, звертаючись до чоловіка, який розмовляв зі мною,— скажіть хлопцеві. Адже він, напевно, не бажає йому зла. Чи не так, хлопче?
— Так, так, пане!
До мене повернулася надія.
— Барберен тепер, здається, живе в готелі "Канталь", що в проїзді Аустерліца: три тижні тому я його там бачив.
Я подякував і вийшов. Але замість того, щоб прямувати в проїзд Аустерліца, я вирішив довідатись що-не-будь про Гарафолі.
Я був саме біля вулиці Лурсін. До будинку, в який колись я зайшов з Віталісом, було кілька кроків. Як і в день наших відвідин, якийсь дідуган розвішував ганчір'я на зеленкуватій стіні.
— Гарафолі вже повернувся? — спитав я.
Дідуган подивився на мене і, нічого не кажучи, почав кашляти. Мені спало на думку натякнути йому, що я знаю, де перебуває зараз Гарафолі. А то цей старий лахмітник нічого не скаже...
— Він і досі там? — спитав я, скорчивши хитру міну.— Певно, йому там не з медом...
— Може, й так. Але час іде...
— Мабуть, для нього не так швидко, як для нас. Дідуган засміявся з мого жарту і знову закашлявся.
— А чи не знаєте ви, коли він має повернутися? — спитав я, коли дідуган перестав кашляти.
— Через три місяці.
Отже, Гарафолі сидітиме в тюрмі ще три місяці! Маттіа нема чого боятися. За ці три місяці мої батьки, напевно, знайдуть спосіб захистити його від жорстокого падро-не. Я з легким серцем попрямував у проїзд Аустерліца до готелю. Я думав про Барберена, але вже без страху й відрази. Може, він і не такий уже злий, як здається на перший погляд? Якби не він, то я, чого доброго, сконав би на вулиці Бретей від голоду та холоду. Правда, він забрав мене в матінки Барберен і продав Віталісові, але він не знав мене, бо не жив зі мною — отже, не міг мати до мене батьківських почуттів. Мабуть, його спонукали до цього нужда та злидні. Ох, ці злидні! Скільки через них лиха! А тепер Барберен розшукує мене, турбується про мене, і якщо мені пощастить розшукати батьків, то це тільки завдяки йому.
Якщо йти Ботанічним садом, то від вулиці Лурсін до проїзду Аустерліца рукою подати. І я незабаром дістався до готелю "Канталь". Власне, це був не готель, а поганенькі мебльовані кімнати. Хазяйкою була напів-глуха бабуся, в якої трусилася голова.
Коли я спитав її про Барберена, вона приклала руку до вуха і попросила повторити запитання.
— Я недочуваю,— сказала вона пошепки.
— Я хотів би бачити Барберена, Барберена з Шаванона. Він живе у вас, правда?
Не відповівши мені, вона так різко сплеснула руками, що кицька, яка спала в неї на колінах, злякано кинулась і стрибнула на землю.
— Ой лишенько! — зойкнула бабуся, й голова в неї затрусилася ще дужче.
— Так ви той самий хлопець? — спитала вона.
— Який хлопець?
— Той, якого він розшукував.
Якого він розшукував! Серце моє стислося.
— Що сталося з Барбереном?
— З покійним, з покійним Барбереном, треба казати...
Я сперся на арфу.
— То він помер! — скрикнув я на весь голос — так, щоб вона мене почула, але від хвилювання голос мій захрип.
— Це сталося тиждень тому, в лікарні Сент-Антуан. Мене мовби вразило громом. Барберен помер! А моя
сім'я! Як її тепер знайду? Де її тепер шукати?
— Значить, ти той хлопець,— вела далі стара жінка,— якого він розшукував, щоб повернути багатим батькам?
Надія знову збадьорила мою душу.
— То ви все знаєте? — спитав я.
— Я знаю тільки те, що розповідав той сердега: він підібрав і виховав дитину. А тепер сім'я, яка цю дитину колись втратила, хоче її забрати. І через те він приїхав до Парижа.
— Де ж та сім'я? Де? — спитав я задихаючись.
— То ти справді той самий хлопець? Той самий? Бабуся не зводила з мене допитливих очей.
— Прошу вас, пані, розкажіть мені все, що ви знаєте.
— Мій хлопчику, тобто паничу, я нічого не знаю, крім того, що зараз розповіла.
— Що вам розповідав Барберен про мою сім'ю? Ви ж бачите, який я схвильований, пані, який роз тривожений!
Бабуся знову звела вгору руки:
— Лишенько!
В кімнату ввійшла жінка, очевидно, служниця. Хазяйка звернулася до неї:
— Лишенько! Цей хлопець... цей панич — не хто інший, як той, про кого розповідав Барберен. Він прийшов, а Барберен — уже по ньому!.. Лишенько!