Щоб добратися до Лізиної тітки, слід було йти понад каналом, бо її чоловік був наглядач шлюзу; жили вони на березі, біля того шлюзу, який він стеріг. Ми легко знайшли їхній будиночок. Він стояв край села посеред луки, порослої високими деревами. Серце моє калатало, коли ми підходили до будиночка. В одному вікні світилося. Коли ми підійшли зовсім близько, я побачив, що двері й вікна в будиночку зачинені. Але крізь вікно, яке світилося — до речі, воно не мало ні фіранок, ні віконниць,— я побачив за столом Лізу. Поруч з нею сиділа тітка. Навпроти, спиною до нас, сидів якийсь чоловік, очевидно, дядько.
— Вечеряють,— сказав Маттіа.— Ми нагодилися вчасно. Я зупинив його помахом руки. Другою подав знак
мовчати Капі. Потім зняв з плеча арфу.
— Чудово! — прошепотів Маттіа.— Ми виконаємо серенаду.
— Ні, я хочу сам...
І я заграв перші такти своєї улюбленої неаполітанської пісеньки. Але я не заспівав — боявся, що голос мене зрадить.
Граючи, я дивився на Лізу. Вона жваво підвела голову, і очі її засяяли. Тоді я заспівав. Ліза скочила із стільця і вибігла на поріг. Я передав арфу Маттіа, і за мить Ліза вже була в моїх обіймах. Нас запросили увійти. Поцілувавши мене, тітка Катрін поставила на стіл два прибори.
Я попросив її поставити ще один прибор.
— Ми привели з собою маленьку товаришку,— сказав я. І, вийнявши ляльку, я посадив її на стілець, поряд з
Лізою. Яким поглядом подивилася на мене Ліза! Я ніколи його не забуду.
РОЗДІЛ XI. БАРБЕРЕН
Якби я не поспішав до Парижа, то довго, дуже довго не розлучався б з Лізою. Ми стільки мали сказати одне одному, а це було не легко, зважаючи на "мову", якою ми послугувалися.
Та все-таки я дізнався від Лізи, як їй ведеться в Дрезі. Дядько й тітка полюбили її мов рідну доньку. Своїх дітей вони не мали — їх було аж п'ятеро, але всі померли. "Розповіла" вона також про те, що часто ходить гуляти в ліс, катається на човні, ловить рибу з дядьком та тіткою. Отже, вона не нудилась і не сумувала, дарма що не ходила в школу.
Я й собі розповів їй, як жив після нашої розлуки — як ледве не загинув у шахті, де працював Алексіс, як дізнався, що мене розшукують батьки.
Ми розмовляли під плюскіт води, сидячи біля шлюзу, і під час прогулянок, що ми їх робили втрьох: я, Ліза і Маттіа. Ми брали з собою в наші мандри також Капі й ляльку.
Вечорами, якщо не було надто вогко, ми сідали під будиночком, а коли залягав густий туман, то в кімнаті біля каміна. Я, на превелику радість Лізи, грав на арфі. Маттіа грав на скрипці або на корнеті. Лізі більше подобалась арфа, і я дуже цим пишався. Насамкінець Ліза просила, щоб я заспівав її улюбленої неаполітанської пісеньки, і я співав.
Минали дні. Наближався час неминучої розлуки. І от він настав.
— Я приїду за тобою в кареті, запряженій чотирма кіньми,— пообіцяв я Лізі на прощання.
Вона повірила мені — кивнула голівкою й махнула рукою, ніби підстьобуючи коней.
Однак, перш ніж приїхати каретою з Парижа до Дрезі, треба було пішки відшмагати з Дрезі до Парижа. Якби зі мною не було Маттіа, я б задовольнявся найменшим заробітком — аби тільки не голодувати. Я дуже квапився до Парижа. Але Маттіа був іншої думки.
— Давай будемо заробляти, скільки нам удасться,— сказав він, примушуючи мене братися за арфу,— хтоз-на, чи вдасться нам розшукати Барберена в Парижі
одразу...
— Якщо не знайдемо його опівдні, то о другій пополудні — напевно. Адже вулиця Муфтар, на якій він живе — нам сказала про це матінка Барбарен,— невеличка.
— А якщо він не живе на вулиці Муфтар?
— То ми підемо туди, де він живе.
— А якщо він повернувся в Шаванон! Доведеться йому туди писати листа, чекати відповіді. На що ми житимемо весь час, не маючи жодного су за душею! Ти що, не знаєш Парижа? Невже забув каменоломню Жантільї?
— Ні, не забув.
— Отож-то. А я не забув муру церкви Сен-Медар, до якої я прихилився, щоб не впасти — в мене, голодного, паморочилась голова. Я не хочу вмерти в Парижі з голоду.
Ми знову втрапили на дорогу, якою півроку тому йшли з Парижа до Шаванона. Завернули на ту ферму, де дали свій перший концерт — грали на весіллі до танців. Молодий та молода упізнали нас, їм захотілося знову потанцювати під нашу музику. Нам дали повечеряти і залишили ночувати.
Рано-вранці ми вирушили в Париж.
Але день, коли ми повернулися в місто, був зовсім не такий, як той, коли ми з нього виходили. Було сіро, холодно. Не буяла зелень, не цвіли квіти. Настала осінь, принесла з собою дощі й тумани. Не пелюстки левкоїв падали нам тепер з-понад мурованих огорож на голови, а пожовкле листя дерев.
Але серце моє все одно повнилося радістю.
А Маттіа, що ближче ми підходили до Парижа, ставав сумнішим. Протягом цілих годин він не озивався до мене й словом.
Проте якось, коли ми сіли біля застави перепочити й під'їсти, Маттіа сказав:
— Знаєш, про кого я думаю, вступаючи в Париж?
— Про кого?
— Про Гарафолі. А що як він вийшов з тюрми? Коли мені сказали, що Гарафолі в тюрмі, мені й на думку не спало спитати, чи надовго його ув'язнено. Ймовірно, що він уже на волі, живе собі на своєму горищі на вулиці Лурсін... Барберена ми маємо шукати на вулиці Муфтар, тобто в тому самому кварталі, де живе Гарафолі... А раптом ми зустрінемося з ним? Він — мій хазяїн і дядько. Чи не схоче він знову взяти мене до себе? Ти боїшся попасти в лапи Барберенові. А я дуже боюся попасти в лапи Гарафолі. Бідна моя голівонька!
Гарафолі, я певен, не від того, щоб забрати й тебе та муштрувати, як інших своїх хлопців, батогом... Але тобі це не загрожує! Нема чого боятися! Ти житимеш у своїх батьків...
— То що ж ти пропонуєш? Може, тобі не слід іти в Париж?
— Ні, в Париж я піду. Але на вулицю Муфтар не піду, щоб, бува, не здибатися з Гарафолі...
— Гаразд, не ходи на вулицю Муфтар. Я піду туди сам. А ввечері, о сьомій годині, десь із тобою зустрінемось.
Ми домовились зустрітися недалечко від собору Паризької богоматері. Дійшли до Італійської площі, а далі кожен подався своєю дорогою. Маттіа й Капі попрямували до Ботанічного саду, я ж пішов на вулицю Муфтар. До неї було близько.
Оце вперше за півроку я залишився сам, без Маттіа, без Капі в цьому величезному Парижі. Мені стало сумно. Але я старався відігнати від себе гнітючі думки. Адже незабаром я розшукаю Барберена, а з його допомогою — свою сім'ю!