— Не вдавай із себе вченого; ти знаєш стільки, скільки й ми.
"Учитель", відчувши, що його авторитет знову підупав, замовк.
Ми розмовляли дуже голосно, проте ледве чули один одного в гуркоті й ревищі.
— Скажи що-небудь,— мовив до мене "вчитель".
— Що я маю сказати?
— Що хочеш. Скажи перше-ліпше слово. Я промовив кілька слів.
— Гаразд. А тепер скажи тихіше. Ось так, добре.
— Ти що, збожеволів із ляку?
— Може, ти думаєш, що ти вже вмер?
— Я думаю, що нас не затопить, і якщо ми й помремо, то принаймні з іншої причини.
— Що ти хочеш цим сказати, "вчителю"?
— Поглянь на лампу.
— Ну й що ж, вона горить.
— Як завжди?
— Ні, полум'я яскравіше, але коротше, ніж звичайно.
— Невже ти думаєш, що тут є рудниковий газ?
— Ні. Цього нам теж не треба боятися. Газ нам не загрожує, так само, як і вода. Вона більше не прибуде.
— Не вдавай із себе чаклуна!
— Нікого я не вдаю. Річ у тім, що ми перебуваємо в повітряному ковпаку, і стиснуте повітря не дає воді підніматися. Вибій для нас зараз — те саме, що ковпак для водолаза. Повітря, витиснуте водою, зібралося тут і чинить опір воді, відштовхує її.
Вислухавши "вчителя", ми недовірливо забурчали:
— Які дурниці! Хіба вода не дужча від усього на світі?
— Так, дужча, якщо вона тече вільно. А спробуй-но занурити у відро з водою склянку догори дном. Хіба вода підніметься до дна? Ні. Залишиться порожнеча. Ця порожнеча утворюється тому, що в склянці залишається невитиснуте повітря. Так само і тут. Ми опинилися ніби на дні склянки. Вода до нас не дійде.
— Тепер розумію,— сказав дядько Гаспар.— Ну й бевзі ж ми, що сміялися з "учителя"! Він таки знає те, чого ми не знаємо.
— Отже, ми врятовані! — вигукнув Карорі.
— Врятовані? Я цього не сказав. Нас не затопить — оце все, що я вам обіцяю. Вибій глухий, і повітря не може з нього вирватись — ось у чому наш порятунок. Але, водночас, це може нас і погубити. Повітря не може вийти звідси. Воно замкнуте. Тож і ми замкнуті і не можемо вийти з вибою.
— А як вода спаде?
— Хіба ж я знаю, чи вона спаде? Щоб це знати, треба довідатися, як вона сюди попала. А хто нам про це скаже?..
— Хіба це не затоплення?
— Затоплення. А далі що? Від чого воно? Невже Дівона вийшла з берегів і докотилася до шахтних колодязів? А може, випала велика злива? Або прорвалося якесь велетенське джерело? Або стався землетрус? Щоб відповісти на ці запитання, треба бути на землі, а ми, на жаль, перебуваємо під землею.
— А може, все місто змило водою...
— Все може бути...
Жахнувшися, на якийсь час усі замовкли. Шум води вщух. Тільки час від часу лунали глухі вибухи, супроводжувані якимсь двигтінням.
— Шахту, напевно, вже всю залило водою,— сказав "учитель".— Вода вже не рине зверху...
— Мій Маріус! — розпачливо вигукнув Паже. Маріус — то його син, теж вибійник. Він працював в
одному з вибоїв третього ярусу.
— Маріус, Маріус! — кричав Паже голосом, від якого кров холонула в жилах.— Маріус!
Ніхто йому не відповів, навіть луна. Приглушений голос не міг вирватись з нашого ковпака.
— Він також, напевно, попав у виробку,— трохи згодом сказав "учитель".— Не може бути, щоб затопило сто п'ятдесят шахтарів.
Мені здавалося, що "вчитель" говорив це не дуже впевнено. Щонайменше сто п'ятдесят душ спустилися сьогодні вранці в шахту. Скільком удалося врятуватися через шахтні колодязі чи сховатися в якомусь вибої, подібному до нашого? А може, всі вони загинули... Всіх затопило... Всі мертві...
— А ми,— озвався Вергуну після тривалої мовчанки,— що ми маємо робити?
— Нам залишається тільки чекати,— сказав "учитель".
— Чекати? Чого?
— Чекати — та й годі. Чи, може, ти збираєшся гачечком від твоєї лампи розколупати сорок-п'ятдесят метрів породи, які висять над нами і відділяють нас від білого світу?
— Але ж ми сконаємо з голоду.
— Це ще не найбільша небезпека.
— "Вчителю", не лякай нас! У чому, по-твоєму, полягає найбільша небезпека?
— З голодом можна якось боротися. Я читав в одній книжці про робітників, так само, як і ми, ув'язнених у шахті. То вони просиділи там, не ївши, двадцять чотири доби. То було давно, ще за часів Священної війни. Та це байдуже, коли... Ні, голод мене не лякає.
— А що ж тоді тебе лякає? Адже ти кажеш, що вода не підніметься вище.
— Скажіть, у вас не паморочиться в голові? А дихається легко?
— Мені, наприклад, ні!
— В мене болить голова...
— А мені млосно...
— А мені стукотить у скронях...
— А я мов очманілий...
— Отож-то й є! Ось у чім найбільша небезпека. Скільки часу ми зможемо прожити в цьому повітрі? Я не знаю. Якби я був ученим, я б вам сказав... Єдине я знаю — ми на глибині сорока метрів під землею, а над нами, ймовірно, тридцять п'ять або й сорок метрів води. Отже, наше повітря стиснуте до чотирьох чи навіть п'яти атмосфер. Чи можна жити в такому повітрі? Про це ми, певно, незабаром дізнаємось...
Я не мав ніякого уявлення про те, що таке стиснуте повітря, і дуже злякався, почувши слова "вчителя". Мої товариші, здавалося, теж були приголомшені.
"Учитель", безперечно, розумів, яке загрозливе наше становище, проте він не занепадав духом, а думав тільки про те, як нам урятуватися.
— Поки що,— сказав він,— нам треба влаштуватись так, щоб не скотитися вниз, у воду.
— Ми ж повидовбували ямки.
— Невже ви думаєте, що не втомитесь, стоячи майже нерухомо протягом тривалого часу?
— То ти гадаєш, що ми тут довго пробудемо?
— Хіба я знаю?
— Нам прийдуть на допомогу.
— Звичайно; але щоб подати нам допомогу, треба мати можливість це зробити. Скільки мине часу, перш ніж почнуть нас рятувати? На це можуть відповісти тільки ті, хто там, нагорі. А ми, сидячи тут, під землею, повинні бути обережними. Досить комусь із нас посковзнутись — і він пропав...
— Треба поприв'язуватись один до одного...
— А де взяти мотузку?
— Будемо триматися за руки.
— Ні, краще видовбати площадки, як на сходах. Нас семеро. Помістимося всі на двох площадках. Четверо на нижній, троє на верхній...
— А чим довбати?
— У нас немає кайл.
— Будемо колупати гачками від лампочок там, де ґрунт м'який, і вишкрібати ножами, де він твердіший.
— Нічого ми не зробимо.
— Не кажи так, Паже. В нашому становищі треба зробити все для того, щоб урятуватися. От уяви собі, що когось із нас зморить сон. Він неодмінно впаде, і вже буде по ньому...