— Він працюватиме.
— А коли притулок забере хлопця у вас і віддасть комусь іншому, дістанете облизня. Тим часом ви тільки простягніть руку...
Старий понишпорив у кишені, дістав шкіряний гаманець, вийняв з нього чотири срібні монети і з дзенькотом кинув на стіл.
— Давайте сорок.
— Ні, та робота, яку він у мене виконуватиме, цього не варта.
— А що він у вас робитиме? Ноги в нього міцні, руки теж. Але все-таки: на що ви вважаєте його придатним?
Старий зміряв Барберена глузливим поглядом:
— Він мені потрібен для компанії. Я старіюсь, і вечорами, після тяжкого дня праці, та ще і в негоду, мені буває сумно. Він мене розважатиме.
— Ну, вже для такого діла його руки досить міцні!
— Хтозна. Він повинен танцювати, стрибати, багато ходити, а тоді, находившися, знову стрибати й танцювати. Одне слово, він буде артистом у трупі синьйора Віталіса.
— А де ж вона, ваша трупа?
— Синьйор Віталіс — це я, як ви вже, певно, здогадалися. А трупу я вам зараз покажу, якщо бажаєте познайомитися з нею.
Віталіс розстебнув безрукавку й дістав звідти якусь чудну тваринку.
Що ж воно таке? Я не знав, як назвати звіра, що його бачив уперше.
Одягнене воно було в червону куртку, оторочену золотим галуном, але руки й ноги його були голі. Так, саме руки й ноги, а не лапи. Тільки шкіра на них була не тілесного кольору, а чорна. Чорна була й голова завбільшки з мій кулак; личко широке й коротке, ніс кирпатий, з великими ніздрями, губи коричневі. Але найбільше вразили мене очі: близько поставлені одне до одного, надзвичайно жваві, блискучі, мов дзеркала.
— Яка бридка мавпа! — скрикнув Барберен. Тепер я все зрозумів. Я ніколи не бачив мавп, але
чути про них чув. Отже, не чорна дитина, а мавпа була переді мною.
— Ось перший актор моєї трупи — синьйор Серденько. Серденько, друже мій, привітай чесне товариство.
Серденько приклав руку до губів і послав нам повітряний поцілунок.
— А ось і другий,— вів далі Віталіс, показуючи на білого пуделя.— Синьйор Капі зараз познайомить шановне товариство зі своїми друзями.
Білий пудель, який доти навіть не поворухнувся, жваво скочив на задні лапи, схрестив передні на грудях і вклонився так низько, що майже торкнувся головою до землі.
Потім він обернувся до решти собак і лапою зробив їм знак підійти.
Ті зразу підвелись і, подавши один одному лапу, так, як люди подають руку, поважно ступили шість кроків уперед, три назад і вклонилися.
— Оцей, якого я називаю Капі — від італійського слова "капітан",— старший поміж собаками. Він найрозумніший і передає їм мої накази. Чепуруна з чорною шерстю звати Зербіно, що означає "чемний". А чарівна біла особа з лагідним писочком — це синьйора Дольче: вона цілком заслуговує на своє прізвисько "мила". З цими чудовими артистами я мандрую по світу й заробляю собі на прожиття, де більше, де менше — коли як пощастить. Сюди, Капі!
— Я дуже прошу тебе, Капі, скажи цьому хлопчині, який дивиться на тебе, мов на чудо, котра тепер година.
Капі статечно підійшов до Віталіса, розгорнув поли безрукавки, попорпався в кишені жилета й витяг звідти великий срібний годинник. Подивившись на циферблат, він двічі голосно гавкнув, а тоді ще тричі, тільки тихіше.
Була й справді друга година й три чверті.
— Дуже добре! — сказав Віталіс.— Дякую тобі, Капі. А тепер попроси синьйору Дольче — хай пострибає через мотузку.
Капі понишпорив у Віталісовому піджаку й дістав мотузку. Потім дав знак Зербіно, і той швиденько став навпроти нього. Капі кинув йому кінець мотузки, і Зербіно схопив її зубами.
Тоді Дольче почала легко стрибати через мотузку, не зводячи гарних та лагідних очей з Віталіса.
— Ви бачите, які розумні мої учні,— сказав той,— Але розум по-справжньому оцінюється тільки в порівнянні. Ось чому я хочу взяти цього хлопця в свою трупу. Він гратиме роль дурня, і незвичайний розум моїх вихованців стане ще помітніший від того.
— Ну, щоб грати дурня...— перебив Барберен.
— ... для цього треба бути дуже розумним,— підхопив Віта ліс.— Я гадаю, що в цього хлопця розуму досить. А втім, ми зараз це побачимо. Зробимо маленьке випробування. Якщо він розумний, то зметикує, що з синьйором Віталісом він зможе обійти всю Францію, побачить багато інших країн. А якщо він дурний, то почне плакати, кричатиме, і синьйор Віталіс, який не любить вередливих дітей, не візьме його з собою. І піде той хлопець до притулку, де йому доведеться важко працювати, а їсти мало.
Я був досить розумний, щоб збагнути його слова. Певна річ, вихованці синьйора Віталіса дуже втішні, і було б, мабуть, дуже приємно весь час мандрувати. Але щоб вирушити з ними в мандри, треба покинути матінку Барберен. А коли я відмовлюся піти з ними, то, очевидно, не залишуся і з матінкою: мене віддадуть до притулку.
Я стояв розтривожений, із слізьми на очах, і Віталіс легенько поплескав мене по щоці:
— Бачите, хлопець уже все розуміє і не плаче, тож завтра...
— Залишіть мене з матінкою, благаю вас! — закричав я. Але я не встиг іще що-небудь додати, бо мене раптом
перепинив схвильований гавкіт Капі. Собака кинувся до столу, на якому сидів Серденько. В ту мить, коли всі обернулися до мене, мавпа взяла тихенько склянку в вином і вже піднесла її до рота. Але пильний Капі, побачивши, що хоче вкоїти мавпа, вирішив їй перешкодити.
— Синьйоре Серденько,— суворо сказав Віталіс.— Ти ненажера й шахрай. Стань у куток носом до стінки, а ти, Зербіно, постережи його. Не стоятиме спокійно — дай йому ляпаса. Капі, ти добрий пес! Дай мені твою лапу, я потисну її.
В той час, як мавпа, тихенько хлипаючи, виконувала наказ, гордий Капі простяг Віталісові лапу.
— А тепер,— провадив Віта ліс,— повернімося до нашої справи. Даю вам тридцять франків.
— Ні, сорок.
Знову почався торг, але раптом Віталіс урвав його:
— Хлопець нудиться. Хай він погуляє на подвір'ї. Водночас він підморгнув Барберенові.
— Нехай,— погодився той.— Іди погуляй, і щоб мені аніруш, поки я не покличу, а то розгніваюсь.
Мені лишалося тільки слухатись. Отож я вийшов на подвір'я. Та хіба я міг бавитись? Я сів на камені й задумався. В цю хвилину вирішувалась моя доля. Що воно буде? У мене цокотіли зуби від холоду й страху.