Але я добре зрозумів і відчув, що рідний батько не міг бути такий жорстокий, як Барберен; він не дивився б на мене таким лихим поглядом, не відпихав би костуром.
Барберен хоче віддати мене в притулок! Я бачив дітей з притулку: на шиї в кожного з них висіла свинцева бляха з номером, були вони погано вдягнені, брудні, з них насміхалися, били їх.
Я не хотів бути таким, як ті діти, не хотів носити на шиї бляху з номером, не хотів, щоб за мною бігли й кричали:
— Притулок! Притулок!
Від однієї цієї думки мене проймав дрож і починали цокотіти зуби.
На щастя, Барберен повернувся не так швидко, як обіцяв, і я заснув раніше, ніж він прийшов.
РОЗДІЛ III. ТРУПА СИНЬЙОРА ВІТАЛІСА
Пережите горе й страх гнітили мене всю ніч. Прокинувшись, я найперше обмацав ліжко й роздивився довкола себе, щоб упевнитись, чи мене не занесли кудись.
Барберен мовчав, і я почав думати, що матінка умовила його залишити мене вдома.
Та опівдні Барберен звелів надягти кашкет і йти за ним. Я злякався і поглядом благав матінку заступитися. Потай вона дала мені знак, що боятися нема чого. Тоді, не мовивши й слова, я пішов за Барбереном.
Від нашого будиночка до села добра година ходи. Протягом цієї години Барберен не озвався до мене й словом. Він шкутильгав собі попереду і тільки вряди-годи обертався подивитись, чи я йду за ним.
Куди він мене вів?
Хоч матінка й запевнила мене, що все буде гаразд, я відчував: мені загрожує небезпека, і треба якось її уникнути. І я почав відставати, щоб сховатися від Барберена у рові.
Але він, очевидно, розгадав мій намір і взяв мене за руку. Довелось мені йти з ним поряд.
Так ми дійшли до села. Люди оглядалися на нас, бо в мене був вигляд злого собаки, якого ведуть на повідці. Коли ми проходили повз шинок, шинкар, що стояв на порозі, гукнув Барберена й попросив його зайти. Барберен узяв мене за вухо і, пропустивши вперед, зачинив за собою двері.
Мені відлягло від душі: сільського шинку я не боявся. Навпаки, я вже давно хотів у ньому побувати. Не раз, минаючи двері шинку, я чув, як там горлали й співали, аж деренчали шибки. Що там робилося?
Що відбувалося за цими червоними завісками? Зараз я про це дізнаюся! Барберен сів за стіл разом із шинкарем, а я присів біля печі й почав роздивлятися довкола себе.
В протилежному від мене кутку сидів високий дідуган з великою білою бородою, одягнений у такий чудернацький костюм, якого я ніколи не бачив.
На голові в нього був високий фетровий капелюх, прикрашений зеленими й червоними перами, з-під якого пасмами спадало на плечі волосся. Хутряна безрукавка з овчини щільно облягала його стан. Вовняні гетри сягали майже до колін і були навхрест перев'язані червоними стрічками.
Він нерухомо сидів на стільці, спершись підборіддям на праву руку, дуже схожий на дерев'яну статую. Під його стільцем лежали й грілися два пуделі — білий та чорний — і сірий собака з хитруватим, підлесливим писком. На голові в білого пуделя був старий поліцейський кашкет, підв'язаний шкіряним ремінцем.
Поки я розглядав старого, Барберен і шинкар розмовляли впівголоса. Але я чув: мова була про мене.
Барберен, мовляв, прийшов у село до мера — просити, щоб той виклопотав у притулку платню за моє утримання. Отже, матінка Барберен таки дечого добилася, і я зрозумів: коли Барберен одержуватиме допомогу, мені можна не боятися притулку.
Старий ніби й не прислухався до розмови, та раптом показав на мене правою рукою і спитав, звертаючись до Барберена:
— То оцей хлопчик вам заважає?
— Атож.
— І ви гадаєте, що адміністрація притулку згодиться платити вам за його утримання?
— Але ж у нього немає батьків, і я його одягаю, годую, тож треба, щоб хтось платив мені за нього. Хіба це несправедливо?
— Я не заперечую. А ви певні, що завжди все робиться по правді?
— Що ні, то ні.
— Отож ви ніколи не одержите грошової допомоги, якої жадаєте.
— Тоді він піде до притулку. Нема такого закону, що примусив би мене годувати його, я цього не хочу.
— Колись ви зголосилися взяти дитину — значить, взяли на себе зобов'язання її утримувати.
— Дідька лисого я буду утримувати цього хлопчиська! Так чи так, а я його здихаюсь.
Старий трохи подумав, а тоді сказав:
— Здається, я можу порадити вам, як його позбутися та ще й заробити дещо.
— То й порадьте, а я залюбки поставлю вам пляшку вина.
— Замовляйте пляшку вина і вважайте, що ваше діло залагоджене.
— Справді?
— Справді.
Старий підвівся зі свого стільця й сів навпроти Барберена. Коли він устав, його безрукавка якось дивно відстовбурчилась, так ніби він ховав щось живе під лівою рукою.
— Якщо я вас правильно зрозумів, ви хочете, щоб цей хлопець не їв більше вашого хліба або щоб вам платили за його утримання? — спитав він.
— Правильно, тому що...
— Чому ви того бажаєте, мене зовсім не цікавить. Мені досить знати, що ви не хочете хлопця. А коли так, то віддайте його мені. Я утримуватиму його.
— Віддати його вам?
— Звичайно! Хіба ви не хочете його позбутися?
— Віддати вам дитину, такого гарного хлопця? Подивіться тільки на нього!
— Я вже подивився.
— Ремі! А йди-но сюди.
Тремтячи зі страху, підійшов я до столу.
— Подивіться, прошу вас,— вів далі Барберен.
— Хіба я кажу, що хлопець негарний? Потвори мені не потрібні.
— От якби він був потворою з двома головами або хоч карликом...
— Тоді ви не відсилали б його в притулок. Ви добре знаєте, що потвора цінується високо і що з неї можна мати неабияку користь. Але ваш хлопчина — не каліка й не карлик, він цілком нормальний і тому ні на що вам не придасться.
— Як це ні на що? Він може працювати!
— Ні, такий хлопець заслабкий для сільської роботи. Приставте його до плуга — і ви побачите, скільки він витримає...
— Десять років.
— Й місяця не витримає.
Я стояв між Барбереном і старим, а вони штовхали мене один до одного.
— Я беру його такого, як він є,— мовив старий.— Тільки, звичайно, я його у вас не купую, а наймаю. І даю за нього двадцять франків на рік.
— Двадцять франків!
— Це добра ціна, і я плачу наперед. Ви одержуєте всі гроші зразу і звільняєтеся від хлопця.
— А притулок платитиме мені франків десять на місяць.
— Добре, як дадуть сім чи вісім, але вам іще доведеться годувати його.