Щоб наговоритися досхочу, нам, певне, не вистачило б і тижня. Алексісові хотілося дізнатись про нашу подорож. Мені кортіло довідатись, як йому тут ведеться. Ми закидали один одного запитаннями, не встигаючи відповідати. Ми йшли повільно; робітники, що поверталися до своїх домівок, обганяли нас. Вони йшли довгою вервечкою.
Всі були чорні від вугільного пилу.
Недалеко біля дому дядько Гаспар сказав:
— Хлоп'ята, ходімте до нас вечеряти.
Я дуже зрадів. Адже я так боявся, що біля хвіртки нам доведеться розлучитися — тітчин прийом не вселяв у мене добрих надій.
— Ось Ремі,— сказав дядько Гаспар, заходячи в дім,— а це його приятель.
— Я їх уже бачила. Чудово!
— Вони повечеряють із нами.
Звичайно, я був радий, що повечеряю з Алексісом, але, щиро кажучи, я зрадів також і з того, що попоїм по-людськи. З того часу, як ми вийшли з Парижа, ми їли, де прийдеться — скоринку тут, окраєць там.
Рідко доводилось нам обідати чи вечеряти по-справжньому — сидячи за столом, перед паруючою тарілкою супу. Ми заробляли стільки, що могли б побенкетувати в першому-ліпшому заїзді. Але нам треба було збирати гроші, щоб купити "корову принца". Маттіа був такий добрий хлопець, що думка купити корову тішила його майже так само, як мене.
Проте й цього вечора нам не довелося побенкетувати. Я сидів за столом, на стільці, але супу нам не подали. Шахтні кампанії повідкривали довкола чимало продовольчих крамниць, де шахтарі не за дорогу ціну могли купити необхідний провіант. Отже, деякі жінки шахтарів не варили на вечерю гарячої страви, а обходилися купленою в крамниці ковбасою. Так звикла робити й дружина дядька Гаспара. Дядько був лагідний на вдачу і понад усе полюбляв спокій. Він їв ковбасу і не ремствував, хіба що тільки зрідка бурчав.
— Якщо я досі не став п'яничкою,— казав він жінці,— то лише тому, що маю совість. Зварила б ти завтра супу...
— А час?
— Що? Хіба він коротший на землі, ніж під землею?
— А хто лататиме твою одежу? Вся дірява. Подивившись на свій вимазаний вугіллям, подертий
одяг, дядько кивав головою:
— Ай справді, ми вбрані як принци... Наша вечеря тривала недовго.
— Ремі,— мовив до мене дядько Гаспар,— ти будеш спати з Алексісом.
А Маттіа він сказав:
— А ти спатимеш у пекарні. Ми намостимо тобі з соломи та сіна чудову постіль.
Весь вечір і добру половину ночі ми з Алексісом розмовляли.
Дядько Гаспар працював у шахті вибійником. Алексіс був його відкатником, тобто котив по рейках, прокладених у глибині шахти з місця вирубки аж до шахтного колодязя, вагонетки з вугіллям. Щойно вагонетка підкочувалась до підйомника, її чіпляли до линви і витягали на-гора. Вал, на який намотувалася линва, обертався за допомогою машини.
Хоч Алексіс недавно став шахтарем, він уже пишався своєю шахтою: мовляв, це найкраща шахта в усій окрузі. Він любив свою роботу. Слухати його розповідь про шахту було дуже цікаво.
Спочатку треба йти галереєю, видовбаною в породі. Хвилин через десять натрапляєш на дуже круті, майже прямовисні сходи. Внизу під ними стоїть дерев'яна драбина, далі — іще одні сходи, а тоді, на глибині п'ятдесят метрів,— перший ярус шахти. Щоб спуститися на другий ярус, який залягає на глибині дев'яносто метрів, і на третій — на глибині двісті метрів,— треба подолати цілу систему сходів і драбин. Алексіс працював на третьому ярусі. Щоб піднятися з цього ярусу на-гора, треба пройти втричі більшу відстань, ніж її роблять ті, хто піднімається на вежі собору Паризької богоматері.
Але якщо підніматися і спускатися в соборі Паризької богоматері, де сходи освітлюються і мають правильну форму, досить зручно, то підніматися з шахти, де сходинки то високі, то низькі, то широкі, то вузькі, досить-таки важко. Іншого світла, крім лампочки, яку несеш у руці, тут немає. А під ногами липка грязюка.
Спуститися на двісті метрів під землю — справа забарна, але це ще не все. Потрібно ще через галереї добратися до своєї виробки. Якщо б витягти всі галереї шахти Трюйєр в одну лінію, то вона була б тридцять шість — сорок кілометрів завдовжки. Звичайно, нема потреби проходити ці кілометри. Проте ближчу відстань долати не вельми легко, бо доводиться брести по воді, що, витікаючи з розколин у породі, зливається в струмки, які біжать до водостічних ям, звідки воду викачують на-гора помпами.
Коли галереї перетинають товсту породу, вони стають звичайними підземними ходами. Та коли вони врізаються в обвалисті глини чи сипкі пісковики, їх доводиться кріпити вгорі і по боках сосновими опорами. Незважаючи на те, що дерев'яне кріплення ставлять так, аби воно витримало тиск землі, тиск цей буває дуже великим — дерево вгинається, і прохід стає таким вузьким та низьким, що доводиться лізти навка-рачки. На дерев'яних опорах ростуть печериці й мох. Дерево, гниючи, виділяє з себе спиртовий запах, а на печерицях, білому моху та інших невідомих рослинах можна побачити мушок, павуків, метеликів, не схожих на представників цих видів на землі. Чимало там щурів, що бігають скрізь, і кажанів, що почіплялися за дерев'яні бантини головами вниз.
Галереї тут і там перетинаються між собою, неначе вулиці в Парижі. Є серед них широкі й гарні, як бульвари, а є вузенькі й низькі, як вулиці в кварталі Сен-Марсель. Але це підземне місто геть усе оповите темрявою, бо тут нема ні ліхтарів, ні газових ріжків, є тільки лампи, які шахтарі носять з собою. Однак, хоч тут і бракує світла, різноманітні звуки засвідчують, що ти не в країні мертвих. У далеких вибоях лунають вибухи. Повітряний потік доносить запах пороху і ядучий дим; чути, як по галереях котять вагонетки, в шахтних колодязях риплять кліті, а над усіми цими звуками розлягається чахкання парової машини, що працює на другому ярусі.
Але особливо цікаве видовище являють собою галереї, видовбані у вугільному пласті. Там працюють шахтарі-вибійники: вони рубають вугілля, лежачи долічерева або стоячи на колінах. Вирубане вугілля скочується вниз, звідки його везуть вагонетками до шахтних колодязів.
У шахтах нерідко трапляються нещасливі випадки. Через два тижні після приїзду до Варса Алексіс мало не став жертвою такого випадку. Вибухнув рудниковий газ. Він утворюється у вугільних копальнях, і досить однієї іскри, щоб він вибухнув. Нема нічого страшнішого за цей вибух. Його не можна порівняти з вибухом шашки, набитої порохом. Газ умить спалахує по всіх шурфах. Він знищує в шахті все, навіть колодязі, зриває над ними дахи. Температура буває такою високою, що вугілля перетворюється на кокс.