Маттіа сів навпроти мене і пильно подивився мені а очі. Я не наважився сказати, яке моторошне враження справили на мене його палаючі очі, запалі щоки і знекровлені губи.
— Мені здається, що ти досить хворий для того, щоб. лягти в лікарню.
— Чудово!
І, шаркнувши хворою ногою, Маттіа спробував уклонитися. Потім пошкандибав до столу і заходився йога витирати.
— Годі базікати! — сказав він.— Незабаром повернеться Гарафолі, а ще нічого не готове. Раз ти вважаєш, що цього останнього удару палицею досить, аби потрапити в лікарню, то не варто наражатися на нові удари. Коли мене тепер б'ють, мені болить більше, ніж кілька місяців тому. А люди кажуть, що до всього можна звикнути. От і вір їм...
Маттіа метушився біля столу, розставляв тарілки, розкладав ложки. Я налічив двадцять тарілок. Отже, в Гарафолі живе двадцять хлопців. А ліжок у кімнаті тільки дванадцять. Значить, хлопці сплять по двоє. А що за ліжка! Ковдр на них не було, тільки якісь руді вицвілі попони, куплені, мабуть, десь у стайні.
— Чи скрізь так само, як тут? — спитав я злякано.
— Що значить скрізь?
— Скрізь отак збиткуються з дітей?
— Не знаю, я ніде більш не жив. А ти постарайся попасти в якесь інше місце.
— В яке?
— Байдуже в яке. Скрізь тобі буде краще, ніж тут. Байдуже в яке... Але як добитися того, щоб Віталіс
забрав мене від Гарафолі?
Трохи згодом відчинилися двері, і в кімнату ввійшов хлопчик. Під пахвою в нього була скрипка, а в другій руці він тримав чималий уламок дошки. Такі самі дошки Маттіа підкидав у вогонь. Он звідки в Гарафолі береться паливо...
— Дай мені дошку,— сказав Маттіа хлопчикові. Але той заховав дошку за спину.
— Ба ні!
— Давай. Суп звариться швидше.
— Невже ти думаєш, що я приніс цю дошку для того, щоб ти доварював нею суп? Мені вдалося зібрати тільки тридцять шість су. Бракує чотирьох су. То, може, Гарафолі зглянеться наді мною, коли я віддам йому дошку.
— Ні, вона тебе не врятує. Доведеться розплачуватися. Прийшла й на тебе черга.
Маттіа говорив зі злістю, наче радіючи з того, що товаришеві не минути лупки. Його лагідне обличчя стало жорстоким. Я був прикро цим уражений. Тільки багато пізніше я зрозумів, що той, хто живе серед злих, оз-лоблюється й сам.
Незабаром прийшов ще один хлопчик, а потім десять зразу. Кожен вішав на гвіздок над ліжком свій інструмент: один — скрипку, другий — арфу, третій — флейту, четвертий — піву. Інші садовили в клітки бабаків і морських свинок.
Невдовзі сходи зарипіли під важкими кроками. Я здогадався, що це повертається Гарафолі. За мить ввійшов низенький чоловічок з нервовим обличчям. Одягнений він був у сіре пальто.
Він глянув на мене, і від цього погляду я похолов.
— Що це за хлопець? — спитав він.
Відповів йому Маттіа. Він шанобливо переказав Гарафолі все, що йому доручив Віталіс.
— Он воно що! — мовив Гарафолі.— Віталіс у Парижі. Що йому від мене треба?
— Я не знаю,— відповів Маттіа.
— Тебе не питають, то й мовчи. Я звертаюсь до цього хлопця.
— Падроне незабаром прийде. Він сам пояснить вам, чого хоче,— боязко відказав я.
— Ось хлопчина, який знає ціну слова. Ти не італієць?
— Ні, я француз.
Коли Гарафолі ввійшов, до нього підбігли двоє хлопців. Вони заклякли на місці, чекаючи, поки він скінчить говорити.
Коли Гарафолі замовк, один з хлопців узяв його фетровий капелюх і обережно поклав на ліжко. Другий підставив йому стілець.
Вони зробили це статечно, з повагою, і я зрозумів, як вони боялися Гарафолі. Адже не з ніжних почуттів вони так упадали біля нього...
Тільки-но Гарафолі сів, інший хлопець підніс йому натоптану люльку; ще один підсунув запалений сірник.
— Він смердить сіркою, тварюко! — крикнув Гарафолі й кинув сірника в піч.
Хлопець притьмом запалив ще один сірник і довго тримав його запаленим, перш ніж подати хазяїнові. Але Гарафолі не взяв сірника.
— Не ти, йолопе! — гаркнув він, грубо відштовхуючи хлопця, і, милостиво усміхаючись, звернувся до іншого: — Рікардо, дай сірника, мій друже.
Той кинувся виконувати прохання.
— А тепер, мої янголята,— сказав Гарафолі, коли люлька задиміла,— перевіримо наші рахунки. Маттіа, книгу.
Ту ж мить Маттіа поклав перед ним невеличкий заяложений блокнот.
Гарафолі подав знак хлопцеві, який підніс йому не-обпалений сірник. Той підійшов.
— Вчора ти мені заборгував одне су і пообіцяв, що повернеш сьогодні. Скільки приніс?
Хлопець, почервонівши мов рак, переступав з ноги на ногу, не наважуючись відповісти.
— У мене не вистачає одного су...
— Ах, не вистачає одного су! І ти мені спокійнісінько про це кажеш?
— Я кажу не про вчорашнє су. Мені не вистачає одного су сьогодні.
— Значить, ти заборгував уже два су? Такого нахабства я ще не бачив.
— Я не винен.
— Не верзи дурниць! Тобі відоме наше правило. Скидай куртку. Два удари за вчорашнє су, два — за сьогоднішнє. Крім того, за своє нахабство сьогодні не матимеш вечері... Рікардо, любий, сьогодні ти заслужив на приємну розвагу. Бери гарапник.
Рікардо — хлопець, який запопадливо підніс Гарафолі добре обпалений сірник,— зняв зі стіни гарапник з коротким пужалном. На кінці його висіло два шкіряних ремінці з великими вузлами. Тим часом хлопець, якому не вистачало су, зняв куртку і спустив сорочку таким чином, що вона, повиснувши на поясі, оголила його плечі й спину.
— Зачекай трошечки,— сказав Гарафолі з огидною посмішкою,— ти, мабуть, будеш не сам. В гурті завжди приємніше, крім того, Рікардо не доведеться братися до діла кілька разів.
Хлопці, які мовчки стояли перед хазяїном, боячись ворухнутися, засміялися при цьому жорстокому жарті силуваним сміхом.
— Я певен, що той із вас, хто засміявся найголосні-ше,— сказав Гарафолі,— не добрав найбільше су. Ну, хто сміявся найголосніше?
Всі показали пальцем на хлопця, який повернувся і приніс дошку.
— Гей, ти! Скільки тобі не вистачає?
— Я не винен.
— Віднині тому, хто казатиме: "Я не винен", перепаде на один удар більше, ніж йому належить. Скільки тобі не вистачає?
— Я приніс дошку. Ось вона, бачите, яка здорова.
— Ну то й що! Піди-но до булочника і спитай, чи дасть він тобі хліба за цю дошку. Скільки су тобі не вистачає? Кажи!
— У мене тридцать шість су.