Я добре знав, що таке розлука. Я не забув, як болісно стиснулося в мене серце, коли востаннє побачив білий чепчик матінки Барберен.
Маттіа розповідав далі:
— Коли ми виїжджали з дому, я був один у Гарафолі, але через тиждень нас уже назбиралося дванадцять. Ми вирушили у Францію. Якою довгою та сумною видалась мені й моїм товаришам ця дорога! Нарешті ми добралися до Парижа. Нас залишилося одинадцять, бо одного поклали у Діжоні в лікарню. В Парижі нас поділили: сильніших послали працювати пічниками й сажотрусами, а слабших, які не могли працювати, примусили співати й грати на вулицях. Я був не настільки дужий, щоб працювати, і надто бридкий, щоб, граючи на гітарі, мати пристойний заробіток. Отож Гарафолі дав мені двох білих мишок, аби показувати їх у під'їздах та підворіттях, і наказав приносити йому щодня по тридцять су. "Скільки су до цієї суми тобі увечері не вистачатиме,— сказав він,— стільки одержиш ударів палицею". Важко зібрати за день тридцять су, але нелегко й терпіти удари палицею, особливо коли тебе б'є сам Гарафолі. Я робив усе, що міг, аби зібрати ті тридцять су, але мені часто не щастило. Мої товариші майже завжди приносили визначену для них виручку, а мені дуже, дуже рідко вдавалося віддати Гарафолі потрібну суму. Це лютило його ще дужче. "Коли ж ця тварюка Маттіа приноситиме мені гроші?" — казав він. Крім мене, був іще один хлопець, який показував білих мишок. Він мав приносити щовечора сорок су, і він їх приносив. Кілька разів я ходив разом з ним, щоб подивитися на його роботу. І я зрозумів, чому він так легко збирає сорок су, тим часом як я не можу виканючити й тридцяти. Коли якась пані давала нам гроші, вона завжди приказувала: "Ці гроші я даю гарненькому, а не отому бридкому". Тож я перестав ходити з тим хлопцем. Невесело, коли тебе вдома б'ють палицею, але ще сумніше, коли тебе на вулиці привселюдно ганять... Нарешті, переконавшись, що биттям нічого не доб'ється, Гарафолі вдався до іншого методу. "За кожне недодане су я забиратиму по картоплині з твоєї вечері,— сказав він.— Шкура в тебе дублена, але, сподіваюсь, що шлунок — ні. Тобі не доводилося щось робити під загрозою?
— Доводилось.
— А мені це ніколи не вдавалося. Я не міг під страхом заробити більше того, що заробляв досі. Я не міг сказати тим, до кого простягав руку: "Якщо ви не дасте мені су, мені не дадуть вечеряти". Людям, які подають дітям, це байдуже.
— Чому байдуже? Адже вони подають, щоб зробити тобі приємність.
— Який ти ще зелений! Кожен дає, щоб зробити приємність собі. Дитині подають тому, що вона гарненька. Подають, думаючи про дитину, яку втратили або яку хочуть мати. Подають ті, хто тепло одягнений, а ти стоїш під брамою і тремтиш від холоду. О, як добре я все це знаю!.. Сьогодні холодно, чи не так?
— Дуже холодно.
— То піди стань під браму і простягни руку до пана в благенькому пальтечку, який біжить повз тебе,— він тобі нічого не дасть. Але якщо ти простягнеш руку до пана, вдягненого в тепле пальто або в шубу,— він тобі може й срібняка дати...
За місяць-півтора такого життя я став худий, блідий — такий, що люди казали про мене: "Дивіться, цей хлопець ось-ось помре з голоду". В моїх очах відбивалося таке страждання, що жителі нашого кварталу стали жаліти мене й підгодовувати хто шматком хліба, хто тарілкою супу. Я почувався щасливим. Гарафолі ввечері не бив мене, і я був майже ситий. Та якось Гарафолі побачив, що продавщиця фруктів дала мені супу, і зрозумів, чому я не скаржуся на голод. Він заборонив мені виходити на вулицю. Наказав, щоб я повсякчас був у кімнаті — варив суп і порався по господарству. А щоб я не їв супу, він і придумав оцей казан. Щоранку, перш ніж піти з дому, кладе в казан м'ясо та овочі, замикає покришку на замок — і мені лишається тільки наглядати, щоб казан кипів. Я чую запах супу — тільки й того. Самим запахом не наїсися. Від нього тільки дужче ссе під грудьми. Ось чому я такий блідий. Правда, я дуже блідий? Хоч дзеркала тут і нема, я це відчуваю. Я не хотів його засмучувати.
— Ні, не дуже. Не блідіший від будь-кого іншого,— відповів я затинаючись.
— Ти кажеш так, щоб підбадьорити мене. Але я був би дуже радий, якби почув, що я дуже блідий. Це означало б, що я дуже хворий, а я хотів би захворіти по-справжньому.
Я подивився на Маттіа, ошелешений.
— Все це дуже просто,— сказав він усміхаючись.— Коли людина дуже хвора, її або доглядають, або вона помирає. Для мене смерть — це порятунок. Я не голодуватиму, ніхто не битиме мене палицею. До того ж, я чув, що той, хто вмер, живе на небі. А з неба я бачитиму своє село... Бачитиму маму. І попрошу бога, щоб він зробив щасливою мою сестричку Крістіну... Правду кажучи, я не від того, щоб мене й лікували. Тяжко хворих кладуть у лікарню. Я був би щасливий, якби ліг у лікарню.
Я дуже здивувався, почувши, що Маттіа хоче в лікарню. Сам я боявся лікарні й почував до неї відразу.
— Якби ти знав, як добре в лікарні! — провадив Маттіа.— Я вже лежав там. У лікарні Сен-Бужені... Там є один такий лікар, високий блондин. Він завжди носить у кишені цукор, правда, поколений — такий цукор коштує дешевше,— але на смак він не гірший. А се-стри-жалібниці такі лагідні, такі ласкаві! Я люблю, коли зі мною розмовляють лагідно. Від того мені хочеться плакати. А коли я хочу плакати, то почуваюся щасливим. Це погано, чи не так? Але моя мама завжди говорила зі мною лагідно. Так само і сестри... А ще в лікарні дають смачний бульйон. Коли я став підупадати на силах, то подумав: "Я скоро захворію, і: Гарафолі відвезе мене в лікарню". Та де там! Я хворий, але Гарафолі на це не зважає. На щастя, Гарафолі весь час підсипає мені гаряченьких. А б'є він добряче. З тиждень тому так луснув палицею по голові, що набігла здорова гуля. Ось бачиш? Учора він сказав, що це,, мабуть, пухлина. Я не знаю, що таке пухлина, але а його тону збагнув — це щось серйозне. Гуля не перестає боліти. А в голову як шпигає! Куди там тому зубові... Мені часто забиває памороки, я глухну. А уві сні я стогну і кричу. Гадаю, через два-три дні йому таки доведеться покласти мене в лікарню, бо я заважаю йому спати, а він не любить, аби йому заважали. Яке щастя, що він уперіщив мене тією палицею! Приглянься-на краще. Хіба ж я не блідий як стіна?