Тепер слід було подумати про заробіток. Я пішов селом, придивляючись, де б найкраще влаштувати виставу та які тут люди,— хотілося знати, як вони до нас поставляться.
Я не збирався давати виставу саме зараз — було ще рано,— а тільки хотів знайти зручний майданчик і вернутися туди серед дня. Я думав лише про це; але раптом я почув позаду лемент. Швидко оглянувшись, я побачив, що Зербіно тікає від якоїсь бабусі. Скориставшись з моєї заклопотаності, чорний пудель забіг у першу-ліп-шу хату й поцупив шматок м'яса.
— Злодій! — репетувала стара.— Держіть його, держіть їх усіх!
Почуваючи себе до певної міри винним у вчинку мого собаки, я кинувся навтікача. Що я скажу, коли стара зажадає від мене грошей за вкрадене м'ясо? Платити у мене нічим; мене можуть затримати. Капі й Дольче не відставали від мене, а Серденько, що сидів у мене на плечі, обхопив руками мою шию, щоб не впасти. Нас навряд чи наздогнали б, але могли перепинити люди, що йшли нам назустріч. На щастя, трапилася бічна вуличка. Я шмигнув у неї, і ми так припустили, що незабаром опинилися в чистому полі. Я зупинився, аж коли зовсім забило дух. Ми пробігли не менше двох кілометрів. Я озирнувся — ніхто не гнався за нами. Капі й Дольче бігли слідом за мною, а Зербіно відстав — для того, мабуть, щоб з'їсти украдений шматок м'яса.
Я покликав його. Але Зербіно, чудово розуміючи свою вину, кинувся геть від мене. Я повинен був суворо покарати Зербіно, щоб не спокусилася Дольче, а за нею й Капі. Але як примусити його вернутись? Допомогти міг тільки Капі.
— Приведи мені Зербіно! — наказав я йому. Капі слухняно побіг виконувати мій наказ. Чекаючи собаки, я вирішив трохи перепочити. Та й
місцина, де я зупинився, була ніби створена для приємного відпочинку.
Цілком несподівано ми потрапили на берег Південного каналу. Вода, зелені дерева, соковита трава, струмочок, що витікав з розколини в скелі,— все тут тішило око.
Але минула добра година, а пуделі не з'являлись. Я вже почав непокоїтись. Нарешті прибіг Капі — один, з опущеною головою.
— А де Зербіно?
Капі винувато припав до землі, і тоді я побачив, що одне вухо в нього закривавлене. Отже, Зербіно не послухався; що ж, доведеться чекати, поки він сам прийде каятись.
Я прив'язав Серденька, боячись, щоб той, бува, не здумав приєднатися до Зербіно, і простягся під деревом. Капі й Дольче полягали біля мене.
Час минав, Зербіно не показувався, і я незчувся, як заснув.
Коли я прокинувся, сонце стояло високо над головою. Та навіть не дивлячись на сонце, я знав, що вже не рано й минуло багато часу відтоді, як я з'їв останній кусень хліба. Видно було, що собаки й Серденько теж дуже зголодніли. Капі й Дольче сиділи понуро, Серденько — той корчив гримаси. А Зербіно все не з'являвся.
Я його кликав, свистів, але все надаремно. Добряче поснідавши, він, напевно, спокійнісінько спав десь під кущем.
Становище моє ставало критичним: якщо я піду, Зербіно, чого доброго, ще загубиться і не знайде нас; якщо лишусь, то не зможу заробити на шматок хліба. А голод дедалі більше давався взнаки. Собаки у відчаї не зводили з мене очей, Серденько потирав собі живіт і сердито бурчав.
Може, тваринам стане легше, якщо я заграю щось веселеньке? Принаймні коли я гратиму, а собаки й Серденько танцюватимуть, то час минатиме швидше.
Я взяв арфу і, ставши спиною до каналу, заграв вальс. Спочатку моїм акторам, очевидно, не дуже хотілося танцювати — кусень хліба їм би сподобався більше, але мало-помалу вони пожвавішали, музика подіяла на них, вони забули про голод. Я грав, а собаки танцювали.
— Браво! — раптом почувся позад мене дзвінкий дитячий голос.
Я швидко обернувся й побачив невелику баржу, яку тягли двоє коней, що йшли протилежним берегом. Такої незвичайної баржі я ніколи не бачив. Вона була набагато коротша, ніж ті баржі, що звичайно плавають по каналах, а на її палубі впадала в око веранда, затінена виткими рослинами. На веранді стояла молода жінка, з гарним, але сумовитим лицем, а біля неї лежав хлопець приблизно моїх літ. Очевидно, це він і крикнув: "Браво!"
Швидко отямившись від подиву й вирішивши, що тут мені начебто ніщо не загрожує, я скинув капелюха, щоб подякувати за оплески.
— Ви граєте для свого задоволення? — спитала мене жінка; вона говорила з чужоземним акцентом.
— Мої актори повинні щодня вправлятися, ну, а я хотів трохи розважитись.
Хлопчик дав знак, і жінка нахилилася до нього.
— Чи не заграєте ще щось? — спитала вона мене, підвівши голову.
Хіба я міг відмовитися заграти для публіки, яка нагодилася так до речі?
— Що б ви хотіли — танець чи комедію?
— Комедію, комедію! — закричав хлопець.
Але жінка перебила його, сказавши, що краще хай буде танець.
— Танець — це буде коротко,— заперечив хлопець.
— Після танцю ми можемо, якщо шановна публіка побажає, показати різні фокуси, що виконуються в найкращих цирках Парижа.
Так говорив Віталіс, і я намагався вимовити ці слова з не меншою гідністю, ніж він.
Як добре, що вони відмовилися від комедії!! Мені було б дуже нелегко дати виставу без Зербіно, до того ж, у мене не було необхідних речей та костюмів.
Я знов узяв арфу й заграв вальс. Тоді Капі обняв лапками Дольче, і вони закружляли в такт музиці. Потім танцював Серденько. Після цього ми показали всі свої фокуси й зовсім забули про втому. Мої артисти, напевно, зрозуміли, що за свої труди матимуть обід, і старалися з усіх сил; я теж не шкодував себе.
Під час одного з номерів несподівано з-за куща виліз Зербіно. Коли його товариші, танцюючи, проходили повз нього, Зербіно, начебто й не він, зайняв своє звичайне місце й почав виконувати свою роль.
Не перестаючи грати й стежити за моїми акторами, я час від часу поглядав на хлопця. Мене дивувало, що він зовсім не рухається, хоча, видимо, йому дуже подобалася наша вистава. Він лежав нерухомо і тільки підіймав руки, щоб поплескати в долоні. Здавалося, він був прив'язаний до дошки, на якій лежав.
Вітер непомітно пригнав баржу до нашого берега, і тепер я міг добре розгледіти хлопця. В нього був білявий чуб і таке бліде обличчя, що крізь тонку шкіру на лобі просвічували голубі жилки. Вираз обличчя хворобливий, лагідний і сумний.