Нелегка то справа — розділити окраєць. Я розрізав його на п'ять якнайрівніших частин, а ті — на ще дрібніші шматочки. Кожен по черзі одержував свій шматочок. Серденько, якому треба було менше, ніж нам, швидко наївся. Тоді я сховав три шматочки з його частки в мішок, вирішивши роздати їх потім собакам.
Після короткого перепочинку я дав сигнал вирушати. Тепер нам будь-що-будь треба заробити на завтрашній сніданок.
Десь за годину ми прийшли до якогось села — чому б не спробувати тут?
Я зодяг своїх артистів, і ми в повному порядку вступили в село. На жаль, з нами не було Віталіса з флейтою. Адже він своєю показною постаттю привертав до себе всі погляди. А я був малий, худенький; на моєму обличчі відбивалися тривога й невпевненість.
Ми йшли, і я роззирався, щоб дізнатись, яке враження ми справляємо. Люди на нас дивились, але ніхто за нами не йшов.
Вийшовши на невеликий майдан, посеред якого в тіні платанів хлюпотів фонтан, я зняв з плеча арфу і заграв вальс. Музика була весела, пальці мої легко перебирали струни, але на серці було сумно.
Я наказав Зербіно й Дольче танцювати, і зони слухняно закружляли.
Та ніхто не підходив до нас. Кілька жінок плели на спицях і розмовляли, сидячи біля своїх хатин, але на нас вони й не дивились.
Я грав далі, а Зербіно й Дольче танцювали.
Раптом якась маленька дитина, що тільки недавно, мабуть, на ноги сп'ялася, відійшла від порога своєї хати й подибала до нас. Я заграв тихіше, щоб не злякати маля, а, навпаки, приманити його.
Простягши рученята й похитуючись, дитина поволі наближалася. Ще кілька кроків, і вона опинилася біля нас. Її мати підвела голову і занепокоїлась — маляти не було біля неї. Але замість побігти за ним, на що я сподівався, вона покликала його, і маля слухняно вернулося до неї.
Може, тутешні люди не люблять танців? Я наказав Зербіно й Дольче лягти, а сам заспівав мою неаполітанську пісеньку. Напевно, ніколи я не виконував її з таким старанням.
Я вже співав другий куплет, коли побачив, що до нас швидко йде якийсь чоловік у куртці й фетровому капелюсі.
Нарешті! Я заспівав ще натхненніше.
— Гей, ти! — закричав він.— Що ти тут робиш, поганцю?
Я замовк, приголомшений таким звертанням.
— То ти мені відповіси? — гримнув він.
— Ви ж бачите, пане, я співаю.
— А дозвіл у тебе є, щоб співати на майданах у нашій окрузі?
— Ні, пане.
— Тоді забирайся звідси, як не хочеш, щоб я арештував тебе.
— Але ж, пане...
— Називай мене паном сільським стражником і повертай голоблі, нікчемний жебраче!
Сільський стражник! З сумного досвіду Віталіса я вже знав, що не можна сперечатися ні з поліцією, ні з сільськими стражниками.
Я негайно повернувся і пішов назад тією дорогою, якою прийшов. Жебрак! Ні, це неправда! Я не жебракую. Я співаю, це моя праця.
За п'ять хвилин я вийшов з цього пильно стереженого, але не дуже гостинного села. Собаки бігли за мною похнюпившись, розуміючи, певно, що нас спіткала невдача.
— Тепер доведеться спати просто неба і не вечерявши,— сказав я їм.
При згадці про вечерю собаки загарчали. Я показав їм гроші, що в мене лишилися.
— Ось і все, що в нас зосталось. Якщо ми витратимо ці гроші сьогодні ввечері, нам не буде за що поснідати завтра. Сьогодні ми їли, тож розумніше буде подумати про завтрашній день.
І я знову поклав гроші в кишеню.
Капі й Дольче мовчки понурили голови, тільки вередливий Зербіно ще бурчав якийсь час.
Вирішивши таким чином питання про їжу, тепер я повинен був подбати про ночівлю. На щастя, погода була гарна й спати просто неба було навіть приємно. Треба тільки знайти таке місце, де б можна сховатися від вовків, якщо вони водяться в цій околиці, та від сторожі, якої я боявся більше вовків.
Дорога тяглася безконечно. Вже й сонце сховалося за обрієм, а ми все ще не знаходили нічого підходящого.
Тепер ми йшли великим лісом, де час від часу траплялися галявини, посеред яких височіли гранітні скелі. Місце було сумне й пустельне, але я подумав, що поміж цим гранітним бескеттям можна знайти затишний куточок.
Звернувши з дороги, я пішов поміж скель. Незабаром я побачив велику гранітну брилу, що утворювала ніби печеру. Вітер наніс туди сухої соснової глиці. Про щось краще годі було й мріяти. У нас була постіль, де ми могли зручно розлягтись, і дах, який захистить нас від дощу. Бракувало тільки по шматку хліба на вечерю. Але я намагався про це не думати. Лягаючи спати, я наказав Капі постерегти нас. І вірний пес лишився вартувати перед входом до нашої схованки. Я міг спати спокійно: Капі мене попередить, коли хтось опиниться поблизу.
Я вкутав Серденька в свою куртку і простягся на сухій глиці. Зербіно й Дольче скрутилися калачиком у мене в ногах. Але заснути я не міг.
Перший день нашої самостійної подорожі був невдалий. А який буде завтрашній? У кишені в мене лишалося всього-на-всього три су. Як я прогодую тварин і самого себе, якщо не зможу давати вистави? Намордники, дозвіл співати,— де я їх візьму? Невже нам доведеться вмерти з голоду десь під кущем у лісі?
Думаючи про все це, я дивився на зірки, що блищали на темному небі. Довкола панувала цілковита тиша: ні шелесту листя, ні крику птаха, ні торохтіння воза на дорозі. Який я самотній, занехаяний! І я гірко заплакав. Люба матінка Барберен! Бідний Віталіс!
Раптом я відчув на своєму волоссі легкий подих, вологий і теплий язик лизнув мене в обличчя. Це був Капі. Почувши, що я плачу, він прийшов утішити мене. Тоді я міцно поцілував його в писок. Він жалісно заскавулів, і мені здалося, що й він плаче зі мною.
РОЗДІЛ X. ПЛАВУЧИЙ ДІМОК
Коли я прокинувся, був уже день. Довкола виспівували пташки. Десь далеко дзвонив церковний дзвін. Сонце високо стояло в небі. Його тепле живлюще проміння зігрівало й тіло, й душу.
Швиденько причепурившись, ми попрямували туди, де дзвонили. Там — село, там має бути й пекарня. Коли ляжеш спати без обіду й вечері, голод раненько нагадує про себе.
Я вирішив: потрачу останні гроші, а там буде видно.
Мені не довелося розпитувати, де пекарня. Нюх у мене став майже такий тонкий, як у собак, і я здалеку почув запах теплого хліба. Та на наші гроші ми не могли купити навіть одного фунта хліба. Ми швидко впоралися зі своїм сніданком, бо кожному перепало тільки по малесенькому шматочку.