Пропасниця ще більше затіпала його спітнілим тілом. Він уже не міг терпіти пауз:
— На батареї мнихаються. Кричи: "Скоріше!"
Телефоніст метушливо затицяв пальцем у кнопку:
— "Голта". "Голта"[5]. Скоріше, пожалуйста… Ага, ну… так розбігтися ж можуть… гаразд. Пане поручику, уже й сорочки поскидали, і вагонетку закинули… на руках подають… Як скоріше, так можуть луснути, бо гармати вже червоні, як жаровня.
— Скоріше!
Свир спідлоба глянув на скривлене обличчя Туманова, і в його зеленкуватих очах відбилось здивування. Таким свого поручика він ще не бачив.
У спорожнілому проході знову з'явилися солдати. Вони бігли, пригнувшись до землі, і проти бліндажа Туманова нерішуче зупинилися. Потім досередини просунулася бородата голова. До лоба рука притискувала сорочку, по якій юшилась і капала на землю кров.
— Нам би, братці, води, — проговорила несміливо заюшена голова.
— Кричи дужче: не чути!
— Чого тобі?
— Води, говорю, хоч крапельку, ми ранені.
Свир подав котелок.
— Уже й ранило, де?
— Ранило. — І вони задоволено посміхнулися. — От глушить, не можна й виглянути. Я тільки сказав: "Браток, бухнуло", — а він: "Де?" — та тільки зирк через козирок, а воно його по лобі тільки — брязь, а мене під скулу тільки — дзінь… І в акурат тепер уже додому. Кажуть, наша якась — тяжолая. А на цигарочку, землячок, не можна? — Але рев глушив його слова, і він більше говорив для себе: — Стерво, на півтори версти, кажуть, плюється.
На проході, затуливши рану кашкетом, стояв його приятель. Кров у нього текла по ліктях, але на обличчі відбивалося задоволення не менш, ніж у першого.
— Тепер на вакуацію й додому воювать, — закивав він і теж попросив води.
— Після крові в роті стало обсихать. А це батарея, мабуть, теж важка? Пудів на двісті чи більше?
— А три тищі не хочеш? — задоволено сказав Цацоха. — Тютька в тютьку, братики, три тищі. От ви скільки воювали і цілі були, а ця дістала і в окопі.
Солдати недовірливо переглянулись і ніби тільки тепер відчули свої рани, і по-дитячому скривили розписані червоними патьоками обличчя.
— Ну, котись на вакуацію, а нам ще треба стріляти!
— Так! — продовжував викрикувати Туманов. — Перельоті Лівіше ноль, ноль п'ять!
А на ворожі окопи замість цих слів, як горох на жаровню, падали один побіля одного двадцятитрьохпудові снаряди й викручували свої "чортові гнізда". І там, де за годину ще красувалися чітко окресленими лініями ворожі траверси, бруствери, бійниці й самі окопи, тепер залишилась, як шашелем сточена, як чорною віспою побита, до нутра розвернута земля. Але, боячись, що з-під глини чи з-під похованих на дні вирв чи кулеметних гнізд може ще постати ворог, на те саме місце, обганяючи дванадцятидюймові гаубичні, мов роздратовані шершні, летіли також і одинадцятидюймові пушечні, а поперед них наввипередки сорокавосьмилінійні гаубичні, що обсипали, ніби градом, усю дільницю шрапнеллю, тридюймовки метушливо то дзьобали гранатами колючі дроти, то, ніби викинутими на смітник із печі головешками, чадили по всій дільниці хімічними снарядами. Лише сорокадвохлінійні далекобійні та п'ятдесятип'ятилінійні "кане" ніби не хотіли втручатися в цю не зовсім етичну забаву й нишпорили десь верстов на дванадцять по тилу, шукаючи ворожі штаби й мости.
Свердлячи розпечене повітря, снаряди били, стогнали й співали на різні голоси. Обкурену хмарами диму голубінь плюгавили, мов шахтаревим харкотинням, чорні оболонки шрапнелей, а під хмарами перекатом гуркотіли громи, виривалися блискавиці й сліпили нестерпуче літнє сонце.
Натруджений слух боляче тиснув Туманову на мозок, і він міг сприймати нові випали й розриви лише прихованими за скло очима. Час і логіка давно вже втратили свої конкретні форми, а на їх місце прийшло щось нове й неждане:
— Скоріше… Біжить солдат: вогонь! Скоріше, чорти!
— Пане поручику, аероплани свої… Постріл! Аеропланів два і три.
Ще з самого ранку на допомогу далекобійним батареям вилетів у супроводі "Нюпорів" "Ілля Муромець", і тепер, як кондор над рябцями, він кружляв поза Обринчевим лісом над ворожими головами.
Спрожога прибитий і приголомшений тисячами снарядів і десятками тисяч куль, ворог міг тільки мовчати. Жодного пострілу від Фердінандового Носа і до Диких Ланів не встигло вилетіти з його сторожких, таємничих і грізних бійниць. За десять хвилин вони були вже обернуті в груддя цегли, глини й піску. А коли тридюймові батареї, мов уїдливі оси, почали дзьобати по німецьких дротах, із-за Обринчевого лісу раптом почали вилітати такі ж тридюймові гранати і, зовсім спантеличені, теж накинулися на свої дроти, попадаючи по черзі то в одне, то в друге місце, де й без них були вже пороблені ворота.
— Здурів німець, — сказав Свир, заступивши на час поручика Туманова, — уже не розбирається, де чиї заграждєнія.
— Памороки, мабуть, забило, — відповів Цацоха, — у мене самого якесь недоумєніє, аж блювати хочеться.
Туманов, що сидів над розпочатою банкою консервів, якось насторожено поплямкав губами. Солодкий присмак заставив його упустити консерви.
— Гази?
Губи, вимазані в сало, плямкали, ніби в трусика, нарешті він схопився за протигаз і крикнув:
— Гази! Дзвони на батарею!
Телефоністи слідом за поручиком обернулися із людей в хоботоподібні примари й закричали над трубками:
— "Варшава", "Варшава"!.. Наблюдатєльний!
— "Голта", "Голта", "Голта"!.. Батарея, чорт!
Кнопки в обох апаратах клацали в гніздах, але зумери ніяких звуків не подавали.
— "Варшава"!
— "Голта"!..
Апарати й слухові трубки залишалися глухі.
Свир із Цацохою навели один на одного скляні очі й знову скажено накинулися на кнопки апаратів.
— Що? — помітивши непевні рухи, метнув у їхній бік своїм хоботом Туманов.
— Урвалось, от вам і що!
— А ви сидите? Ви хочете, щоб задушилась батарея? Ви що ж, навмисне?
На Туманову протигаз стрибав у такт його викрикам, аж доки Цацоха з форпосткою не вистрибнув до проходу.
— Це навмисне хтось рве, — сердито відповів Свир на викрики поручика. Вони не зробили на нього ніякого враження, і він продовжував із упертістю селянина бити по коліні телефонною трубкою, а після цього знову тицяти заскорузлим пальцем у чорну кнопку. — Бач, коли вибрали час. Теж із головою: путайте гази, мовляв, а ми тут постараємось.