Видавши цей наказ, главковерх Керенський на багатосильному авто відбув по фронту розшукувати замість розформованих частин більш надійні, що не відмовилися б піти в наступ. До тих же полків, що після врезонювання сенатором Соколовим залишили окопи, прибув сам начальник дивізії, з'їдений міллю генерал фон дер Крок. Тиснучи перед від'їздом у штабі м'яку, спітнілу руку Корейського, генерал нарешті наважився сказати:
— Усе це, Олександре Федоровичу, ваші "декларації прав солдата". Хіба можна так підходити до людей? Руський солдат, Олександре Федоровичу, любить гострий тон і батьківську ласку, а ви хочете на смерть посилати побратимством. Нє-є-є-тс, дурниці все це! Так тільки можна послабити непохитність, міць і боєздатність нашої армії, а це і для країни, і для вашої (генерал часто заскріб підусника), я хочу сказати, для свободи, крім ганьби, нічого не готує. Для наступу в нас все готове, крім того духу. За свої полки я ручусь: у вогонь і воду вони підуть за мною, аби тільки "комітети" зуміли нам допомогти.
— Треба рятувати свободу, — сказав, хвоськаючи стеком, главковерх, — свободу й революцію, генерале, а ми вам допоможемо, чим хочете.
— Я так і поясню, і будьте певні, що рядові мене зрозуміють. Для цього потрібен тільки маленький секрет: треба знати нашого солдата.
Для зустрічі генерала полки були вишикувані в балці за Риндівським лісом. Командир бригади, забачивши на коні фон дер Крока, з тугою оглянув розхристані шеренги полків, крикнув: "Струнко! Праворуч з очей… Панове офіцери", — і галопом поскакав назустріч з рапортом.
Солдати охоче повернули в бік генерала не тільки голови, а навіть і весь тулуб. Доки начальник дивізії, крекчучи й боязко оглядаючи небо, злазив із коня, вони, щоб не гаяти задарма часу, почали ділитися своїми враженнями від його схожої на поржавілу тараню постаті.
Прийнявши рапорт, генерал з давно приготовленою посмішкою дрібушки зайшов із правого флангу і, закинувши назад голову, пискливо викрикнув:
— Здорово, молодці! — і, задоволений, що голос пройняв навіть його самого, цвілими очима обвів шеренги.
Солдати, розкривши роти, мовчки закліпали віями і з задоволенням показали свої білі зуби; тільки один, що стояв проти самого генерала, босий і без паска, виступив уперед, поставив ногу на голу п'ятку, кокетливо помахав нею перед генералом і не менш кокетливо відказав:
— Здоров, здоров, маладець!
Генерал фон дер Крок спершу витріщив очі, потім хотів розсердитись і посміхнутися разом, але тут же раптом брязнув навзнак — і на другий день його в цинковій труні відіслали в Росію.
Після наглої смерті генерала частина приголомшених солдатів, погодившись з черговим промовцем, що війна повинна бути до "побідного кінця", вернулася назад у тил, а частина перейшла в першу лінію шанців і заволала, щоб їх увесь час прикривала артилерія, навіть важка.
Артилерія від найменших "гочкісів" і до двадцятидюймових "обухівських" гаубиць причаїлась майже за кожним горбиком, за кожним кущем. Чорні пащі були вже напоготові, щоб у першу ж мить, за командою, загарчати своїми сталевими горлянками на ввесь світ.
— Але, пане полковнику, — відповів на виклик піхоти командир батареї "Л", — ви ж знаєте, що скалки від наших набоїв розлітаються на півтори версти… Ну да, не тільки турки, а й ви не всидите в своїх норах… Завтра? Ну, завтра вас там і духу не буде. А сьогодні, для розваги, може вам постукати й легка батарея.
Поклавши трубку, він сказав уже до своїх офіцерів:
— Лякають, що окопи покинуть.
— А як же сидіти тоді на нашому пункті? — запитав поручик Туманов і, почервонівши, заморгав рудими віями.
— Ну, сидіти там ніколи буде, — жартівливо відповів командир, — а потім, як для кого, так і піхота не в поміч. Хто з вас іде?
Це запитання знову наблизило той момент, що його так старанно відсували все надалі. І от знову: "Хто йде?"
Десь усередині в кожного війнуло холодком (можливо, спливла на очі могила Набутідзе), проте поручик Ергле зіскалив одне око й проговорив:
— Знову клюквочка проситься на ефес. Ex, єр, єри, ять! Давайте жеребки!
Першим тяг жеребок Туманов. Він тремтячою рукою обмацував білі клаптики, аж доки до кашкета нетерпляче сунувся й Ергле. Витягли руки вони разом, але трималися за один і той же клаптик. У кожного раптом блиснули в очах вогники й нігті врізались у папірець. І від цього із одного їх стало два. Ергле метушливо розгорнув свій шматочок. Там стояло "Передовий…" У Туманова в тремтячих пальцях зостався "пункт". Тоді решта офіцерів, захлинаючись від задоволення, відмовилась від пережеребовки.
Тягайтеся тепер самі, а ми теж без "анексій і контрибуцій".
У Туманова від образи виступили на щоках червоні плями, але десь у глибині раптом прокинулось його приховане жадання, і він уже задерикувато подивився на Ергле. Стривожений латиш намагався вдати безтурботного і своє хвилювання маскував безперестанною лайкою:
— Тягни знову, дохлий пацифісте!
Потягли. Тепер зареготався Ергле, а Туманов, сполотнілий, проговорив:
— Я чекав на це, я на це чекав… Ну, панове, — він глибоко зітхнув, — адрес знаєте, коли що, мої речі…
— Та не розводь ти завчасно панахиди. Теж герой!
— Я не смерті боюсь, а бути на все життя скаліченим.
— За тебе й так ніхто не віддасться, Володю.
— А будеш героєм, то, може, хоч на хрест хто позаздриться.
Невчасні жарти егоїстично веселих товаришів остаточно образили Туманова. Він виструнчився, підтяг амуніцію і тут же наказав фельдфебелеві призначити до нього двох телефоністів на передовий пункт.
— І на два дні консервів!
За півгодини, надвечір, за Тумановим їхало, крім вістового, двоє солдатів із засмаглими обличчями. Вони були обвішані дротовими звоями, апаратами, консервами, протигазами й казанками, як карикатури на бога війни. Над головами, ніби запущений величезний змій, деренчав "Ілля Муромець", боячись наблизитись до німецької лінії, а по Колосовій горі, в золотому поросі тихого надвечір'я, поміж замаскованими батареями, повертала з пастушком череда до зруйнованого села. Пастушок розмахував батіжком і дитячим голоском виводив:
— Як не заб'є тебе гостра куля, то копитом замість кулі вб'є кобила…