Смачний був той пісний борщ лаврських монахів з оливками та грибами. Та й позолочена майстерним смаженням на олії якась велика риба – шматок її вкривав цілий таріль – смаком не вступалася перед борщем. На столах з’явилися великі скляні жбани з темним, іскристим квасом, що був приємно холодний і щипав за язик.
– Пийте, дівчатка, пийте! – припрошував старий чернець, доливаючи склянки. – Потім, – усміхався добряче, – продрімаєтесь у садочку на мураві. Тільки ж, – далі радив, жартуючи, – не співайте надто голосно: адже тут монастир!
Але ж жарт жартом: від того квасу чи, може, від сонця, весни й радісної тиші довкілля хотілось і сміятись, і співати. А декого, втомленого, й до сну хилило.
Ноель сподобалась ложка з рибкою: чи не можна було б таку купити собі на памятку? Ініціатива враз найшла багато прихильниць, і за хвилину чернець приніс цілий кошик нових ложок, за які заплатила гуртом класова дама.
Інститутки вже "освоїлись" у монастирі. Видко, що й ченцям ті гості не набридали. Тож один піддав думку, щоб поглянути па годівлю коропів у монастирських ставах. Узявши ціле відро вареної гречаної каші, попровадив він інституток до ставів. Там, над першим ставом, був дерев'яний місточок, як на японських малюнках, на містку ж, на стовпчику, висів дзвінок. Ченчик задзвонив – і враз на сріблистий голос дзвінка почали надпливати до містка коропи. Великі, неповоротні, виблискували вони у спокійній воді, мов злитки старого золота. Ноель зворушив цей образ, нагадавши ж чудесну проповідь до риб святого Антонія Падуанського. Тим часом чернець кидав рибам жмені каші, а риби поспішали, щоб ухопити їжу, штовхали одна одну, видирали одна одній із рота зерна гречки. Завзятіші навіть виплигували вгору, викидаючись на поверхню, і враз падали з плюскотом, роблячи довкола себе широкі круги.
Завваживши, що кожна інститутка, немов квіточку, тримала в руці куплену ложку, якийсь чернець не втримався й порадив:
– І що там – звичайні ложки?! Ви, дівчатка, купили б собі намиста. Он, погляньте тільки, під монастирем, коло брами, які веселки висять у продавців! Аж очі в себе вбирає! Це дарма, що ви – панянки, та ж, може, таки закортить колись улітку вишивану сорочку одягти. Тож як тоді без намиста?!
Чернець казав правду. Коли інститутки вийшли вже за монастирську браму, де було багато рундуків із намистом, образками й різним дріб'язком для прочан, то жодна не встоялась проти спокуси. Навіть солідна й сивоволоса фройляйн Оттилія – і та купила кілька блакитних мерехтливих разків:
– На Різдво прикрашу собі ялинку... – зідхнула та додала сантиментально, – і згадаю сьогоднішній гарний день та вас усіх, котрим, зрештою, я завжди бажала тільки добра...
***
Повелась і прогулька до Видубицького монастиря.
Казково виглядали кобальтово-сині монастирські бані із золотими зорями серед ситої зелені садів над гнідо-рожевими кручами, що хилилися до Дніпра. Але тут уже не було тих чарівних лаврських відгуків сивої старовини і зворушливо-свіжих старезних легенд та старовинної закраски і теперішнього буденного чернечого життя. Навіть відома легенда про поганську трагіку, зв'язану з тим місцем у давній старовині, коли тодішні побожні погани взивали потопаючого Перуна: "Видибай, боже!" – остаточно вивітрилась і закрилася безповоротно клубами візантійських переказів. Ніхто навіть приблизно не міг показати місця, що було зв'язане з тією згадкою легенди й історії.
Старенький ігумен, що чомусь нагадував Конфуція в чернечій рясі, зустрів інституток у старому, тінистому саді біля великого столу. На столі лежали чималі купки невеличких, різьблених із дерева, заримованих під склом образків. Були це тільки образки Пречистої Діви Марії, найрізноманітніші зображення Матері Божої, що їх почитають у Росії та в Україні. Свята Покрова Іверська – колишнє "паладіюм" грузинських-іберійських царів, перенесене переможцями до Москви, і Горбанівська з Полтави. "Утолі печалі", також знана українська "Козельщанська", де малий Ісусик тримав у ручці не "державу" чи берло, а скриню з ліками, подібну до коробочки з акварелями, та багато инших.
Інститутки підходили гусаком одна по одній. Ігумен Євлогій благословив образочком, а потім два ченці провадили гостей далі в глибину задуманого, поетичного саду, вкритого килимом густої трави, що грала різнотонними барвами на сонячних прогалинах і в затемнених коронами дерев місцях.
Ноель докладно не уявляла собі, як має привітатися з ігуменом. Глянула на простягнену до неї висохлу руку і персня на ній не побачила. Тож не було в що цілувати, а тому вона зі спокійним сумлінням стисла старому руку й увічливо вклонилася. Отець Євлогій притримав руку й ласкаво промовив:
– Бачу, панночко, що ви чужовірка, – його бліде обличчя зморщилось у дрібнесенькі морщинки, немов по спокійному ставі пробігла орябина від легенького вітерця. – Та ж пам'ятаю вас: це бо ви так говорите по-латині, як рідною мовою!
Але до них уже підійшла класова дама й намагалася "висвітлити непорозуміння" з приводу неналежної поведінки Ноель. Та ігумен ураз припинив:
– Але, але... Де ж там непорозуміння?! Навпаки! Я теж іще не забув латини, й панночка, мабуть, не відмовиться розповісти мені щось про далекі країни. Ви ж, кажуть, і Рим бачили, і в катакомбах були... То, коли нікуди не поспішаєте, присядьте тут на хвильку, а потім поговоримо.
Ноель сіла біля ігумена, а він, переглянувши кілька образків і знайшовши бажаний, подав його дівчині та промовив уже по-латинськи:
– Цю візьміть собі на пам'ятку. Це з Софійської "Нерушимої стіни" – Премудрість Божа. Вона вам буде ближча, бо ж без Ісусика, як більшість ваших римських.
У саду чекала інституток несподіванка...
– Еге ж! Це я її навмисне для вас приховав! – посміхався ласкавий господар. – Пізнайтесь, поприятелюйте!..
На той самий час, коли прийшли інститутки, була запрошена найвища класа київських єпархіялок, переважно доньок православного духовенства, що вчилися в тій духовній дівочій семінарії. Всіх гостей розсадили за довгими столами, чергуючи інститутку з єпархіялкою. Інститутки здивувалися, побачивши майже той самий "свій" однострій на єпархіялках, що мали тільки іншу, вишнево-гніду, барву суконь. Спочатку дівчата ніби соромились одні одних, незважаючи на те, що отець ігумен усіх умовляв "бути, як удома", а на столах усе виростали й виростали різноманітні смачні речі, які приносила ціла армія ченців та послушників. Нарешті на поміч ігуменові прийшла кругловида, дуже симпатична класова дама єпархіялок, що почала обходити дівчат, кладучи кожній на тарілочки варення та великанські ягоди з битою сметанкою. Потрохи там і тут проривався свіжий сміх, нав'язувалась розмова. А щоб дівчата почували себе ще вільніше, ігумен порадив брати мисочки й тарілочки з собою та йти просто па шовковий моріг, "захопивши з собою й приятельку".