Того року весна прийшла передчасно. Була буйна і примхлива, як селянська красуня з Півдня. Казали, що це справжня київська весна, бо по двох-трьох весняних зливах зникли враз і сніг, і холод та несподівано зазеленів і зацвів кучерявий Київ.
Ноель сиділа перед великим круглим квітником, де густо розцвіли тюльпани, обрамлені смужкою блідих незабудьок. У думку не вкладались їй малозрозумілі слова про "Бєдную Лізу" чи "Душеньку". Натомість пам'ять виповнювали образи блакитних лотосів понад далеким Нілом, не теперішнім, а тим казковим, колишнім, із часів великого Рамзеса... Ще хвилька – і, замість "історії русскої літератури", в руках опинилась Еберсова "Уарда". Ще не читала, а тільки мріяла... Але зненацька відчула, що м’яка рука обвилась довкола її вузеньких рамен:
– Дозволь помріяти вкупі з тобою! Sit u veux, faisons un reve!
Це сказала "светлейшая" й сіла тісно коло Ноель. Ніколи вони не були близькі, швидше – навпаки. Але ж – весна, наповнена ніжністю й солодкою тривогою, наповняла дівочі серця потребою близькости, порозуміння, ласки, дружби, часто й із відтінню своєрідної закоханости. А це часами зближало й такі вдачі, що собі не відповідали, навіть не мали що сказати одна одній, як це класично описала св. Тереза в житті черниць.
І знову згадувала Ноель монастирську "Histoire sainte des Anciens" ("Святе Письмо стародавніх"), бо ж години й дні зникали непомітно, як легконогі красуні Гори, наскрізь осяяні сонцем і заквітчані легко облітаючими квітами весни…
Надійшов перший іспит – з релігії, або, кажучи по-інститутському, з "Закону Божого".
Приготовляючись до цього іспиту, слід було також повторити і спів: "Іспола еті деспота… Тон деспотон... Іспола еті деспота!"
Мали бо прибути аж дна архиєреї та старенький ігумен Видубицького монастиря з-під Києва. Ігумена Євлогія інститутки дуже любили та звали фамільярно "татко Євлогій", бо ж цей добрячий старець ніколи не забувай, як ласкавий тато, за кожної нагоди послати дівчатам різні солодощі з монастирських садків. Суниці, груші, горіхи, кавуни, мед – це з Видубицького монастиря були його привіти для інституток. Тому вдячні інститутки рішили не зважати на те, що тільки єпископам належиться співане грецьке привітання, і так само заспівати "Іспола еті деспота", як появиться отець Євлогій, дарма, що він тільки звичайний чернець, а не преосвященний владика. І справді, коли за "братським" єпископом Платоном та "михайлівським" Агапітом з'явилась маленька, суха постать сивобородого о, Євлогія, – інститутки з надхненням виспівали йому тричі "Іспола еті".
За іспитовий стіл засів цілий конклав. Крім трьох "високих гостей" та православного катехита, що й був власне "виновником торжества", як жартували вихованки, були ще представники чужовірів – протестантський пастор Вазен та католицький панотець Казимир Павловський.
Пастор – штивний, сухий, застібнений майже аж під самі вуха, у довгому чорному сурдуті, чіплявся до кожної вихованки, як суддя на допиті. Його чорні густі брови, як дві п'явки, ввесь час ворушились над пронизливими сірими, соколиними, очима. Говорив голосно та різко, немов німецький "гавптман" командував у полі. Він зараз завважив, що Ноель кепсько володіє московською мовою й засипав її кількома питаннями. Дівчина, шукаючи з пам'яті відповідних термінів, на хвильку, замовкла. На чужих єпископів могло це зробити враження, що вона не зовсім знає, про що говорить. Це зачепило амбіцію о. Казимира.
Кругленький і якийсь пухкий, із дрібними рисами рожевого обличчя, в короткуватій реверенді й майже все з хусточкою в руці – нагадував він собою якусь ласкаву панію, що ходить дрібненько, говорить тихенько і – тільки ласкавими словами. Добрий із природи, вибачав він усім і все, а на іспитах сідав при краю стола та прохав "книжечки для орієнтації" у "виновиика торжества", тобто у професора, шо з його предмету провадився іспит.
Маючи ж перед очима підручник, коли помічав, що вихованка починає безпомічно "плавати", панотець скромненько затулявся книжкою, морщив чоло, і – навіть не дуже криючись, бо ж хто міг його спинити? – слово за словом підповідав розгубленій, аж поки врятовував "потопаючу".
Щодо Ноель, якою чванився, не потребував уживати того способу, бо мав ліпший.
– Дитино моя! – несподівано перепинив він уже тріюмфуючого пастора. – Та ж говори-бо по-латині; тобі легше буде та й усі тут тебе зрозуміють.
У тих словах був "охоронний пас" для Ноель і неприкрита шпилька для лютеранина, бо про нього говорили, шо він "у латині не твердий".
Ноель вправно й легко почала відповідати, як живою мовою, по-латині, що у французькому монастирі була другою розмовною мовою. Інспектор посміхався з-під вуса. Єпископ Платон запитав також по-латині про італійське "джі", що чулося в південній вимові дівчини, і перемінив шкільний іспит на філологічну дебату, мов у середньовічній школі...
Ще раз, на письмовім іспиті з російської літератури, довелось Ноель пережити неприємні хвилини. Темою твору були "Негативні й позитивні постаті в російському письменстві". Ноель уже вирішила просто покласти перо й не виявляти свого незнання, бо ж ні літератури, ні московського життя вона взагалі не знала настільки, щоб могла щось річевого сказати на поставлене завдання. Це помітив інспектор і враз подав їй помічну руку:
– Можете взяти типи з ближчого вам Данте! – сказав він, згадавши недавню розмову на коридорі.
Перо Ноель швидко побігло по папері. Та ж із її праці дехто був дуже невдоволений. Принаймні, мадам Рапне не втерпіла навіть, щоб не прибігти до шпиталю й не висловити Ноель своє обурення:
– Пізно, мадмуазель, робити вам якісь покори, але ж це просто… неможливе! Дивуюся! Ні, ми всі тільки дивуємось! Відкіля приходять вам такі неможливі ідеї? І як ви гадаєте прожити з ними на світі…
Цю філіпіку викликав твір Ноель, а саме те, що дівчина поставила Франческу да Ріміні вище від Беатріче, бо остання зустріла Данта тільки на порозі раю, залишивши його, щоб він самітньо пройшов і пеклом, і чистилищем. Тим часом відданість Франчески не злякалася ні пекельних мук, ні вогненних вихорів.
– І ви зветесь добре вихованою дівчиною! Та вам не годиться навіть вимовити наймення d’une femme adultere! (невірної в подружжі жінки!), а ви підносите її на п'єдестал... Це жахливо!.. Ви не можете собі уявити моїх радощів, що, нарешті, незабаром вас не буде між нами.