Та постать, що була б "на місці" на кожному балу, дивним контрастом відбивалася на тлі високої, вміщеної під склом, як образ, плащаниці, філіграново-тонкої роботи. Інститутки були переконані, що ту плащаницю вишивали "справжнім волоссям" і так тонко, немов акварелею, накреслили постать Христа у гробі та білі – довкола неї – завої. В лівій же наві був великий, на цілу стіну, хрест, зложений із однакових розміром менших образків у золочених шатах. Казали, що там є образи всіх свят. Тому інститутки дуже любили ставити перед ним свічки, прохаючи для себе "щасливих, без кари, свят" Різдвяних та Великодніх, на які б їх пустили додому без затримки.
На ліву наву звичайно інститутки не звертали уваги. Та нава була тьмяно освітлена. Тільки перед образом св. Олени, що підтримувала знайдений нею великий хрест Христовий, блимала меланхолійно-ніжним вогником синя лампадка. А в тому присмерку-резигнації були згуртовані ті, що, мабуть, несли найтяжчий "хрест" в інституті. Непомітні, безсловні, але необхідні "dii minores", ті, що часами щиро втирали сльозу безневинно враженому дівчатку, сердечне тепле слівце кидали маленьким, що їм найтяжче було нести холодну й злу атмосферу оточення після родинного тепла інтелігентного вогнища. Отже, в лівій наві стояв стілець старенької Олександри Максимівни, що мала свою єдину повинність бути приявною на лекціях славного Миколи Віталієвича Лисенка. Коло неї спиралася на спинку стільця "шпитальна дама" Настасья Максимівна, її сестра – срібноволоса, рожева бабуся. Про неї знали всі, що в хвилинах найбільшого роздразнения вона спроможеться тільки на ті традиційні слова докору: "І як же вам не соромно. Такі великі дівчата, можна сказати – діви!"...
За цими бабусями біліли завої та білі попередниці обох сестер-жалібниць: лагідної й "доброї, як хліб", Юлії Миколаївни, і молоденької, рожевої, як свіжа троянда, Аліни Михайлівни. Біля них, майже увесь час навколішках, молилася "старша гардеробна" Софія Іванівна Романович-Славотинська, що постійно мала для всіх вихованок добре слово, розважливий, приязний усміх на зів'ялих устах і цукорки в кишені – для менших.
Біля дверей, збиті в одну сіру масу, ревно хрестились: буфетниця Настя, шпитальна "дівчина" старшого віку Катерина і зовсім уже підстаркувата "Теклюся" – "сідєліца ночная" коло тяжко недужих, яка малим розповідала цікаві казки. Ззаду в тій же групі було видко ще "добру фею" інституток – "дівчину" Пінку. Ніхто не знав, що означає те наймення та чи було воно ім'ям чи тільки "дразненням", але ж сама його властителька запевняла, що є це християнське наймення її святої патронки, яку рішуче не дозволяла звати якось інакше. Коли котрась із вихованок не могла докінчити якогось шитва, вишивання, в'язання, мережива, плетіння-філе, вирізування рішельє або хитромудрого плетіння з тонісіньких стяжок "лясеток", то з усім тим мандрувалося за поміччю до "дівчини" Пінки, одначе в повній таємниці від "синиць" чи "синявок" – класових дам. Перебувала Пінка, як і інші дівчата-служниці, в покоях, що були при самих "уборних" – туалетах, тобто на кожному кінці коридорів по всіх поверхах. Тут було якось надзвичайно ясно, чисто й "по-ишитальному" все устатковане. Пінка раз у раз сиділа біля свого білого ліжка й вишивала або шила. Вона охоче рятувала тих, що шукали її помочі в труднощах "ручних праць", але ж за ту поміч рішуче не хотіла гонорару грішми. Зате вельми раділа, коли інститутки привозили їй з дому святі образки, медальки-"іконки" або книжки з життєписами святих. Була вона дуже побожна й тому найбільш цінила подарунки того роду.
***
Кожного дня біжуче шкільне життя все тісніше спліталося православним обрядом. В інститутській їдальні стисло додержували піст і не дозволяли вживати нічого "скоромного", тобто не тільки м'яса й тваринних товщів, а також ні молока, ні яєць. А що київський дідусь Дніпро вже давно був грунтовно пограбований і не міг постачити подостатком свіжої риби, то по інститутських коридорах буяв підозрілий "аромат" солоної тріски, смаженої в олії, і – що було для інституток найогидніше – оселедців. У зв'язки з цим виникали безперестанні конфлікти, раз у раз споминалося наймення Камбізового брата – "Смерділа", що його іменем звалася кисла капуста.
Увесь третій (середохресний) тиждень посту вихованки хвилювалися питанням: що буде з "тріо"? Дарма, що спів ніби торкався тільки виконавців того "тріо", але ж фактично в ньому брав участь майже ввесь інститут. Уже те, шо "тріо" виходило на середину церкви під час Преждеосвященної Служби Божої, було незвичайною розвагою й небуденною атракцією для всіх утомлених безконечним стоянням, від якого терпли ноги й думки. Але ж усім залежало й на тому, чи дійсно всі три, не спізнившись ані секунди, воднораз стануть навколішки, вклоняючись перед вівтарем, а потім – чи воднораз уклоняться направо й наліво? Щодо того робили навіть – на взірець "тоталізатора" – "заклади" та клали "ставки" на тістечко чи булку з раннього сніданку. Так само всіх обходило, чи якась співачка не зіб'ється, чи дотримає темпа, вхопить справжній тон і т. ин. Цього року тріо набувало тим більшої незвичайности, що мали його співати Витовська, Шах-Гирей та Медина-Челі. Тобто тільки одна Катря була православна й розуміла (чи мусила розуміти), що саме співатиме й нащо. Айша Шах-Гирей – татарка й мусульманка, як і Медина-Челі – католичка, були для православних інституток "поганками" і, здавалось, не мали б що тут чинити. Але ж Шах-Гирей мала найкраще на цілий інститут сопрано, а Ноель раптово мусила заступити захворілу Ольгу Ріман, бо в класі не знайшлось інше меццо-сопрано.
"Поганки-іновірки" енергійно відмахувались від участи в тріо та шукали підтримки навіть у православного катехита, круглого, мов глобус, вельми добродушного панотця Феодора. Але ж о. Феодор, вислухавши протесту, який мадам Рапне називала вже "отвертим бунтом", і, поклавши обидві руки на своїм череві, коротко відказав:
– Сказано: "Всякоє диханіє да хвалить Господа!" – тож це, дівиці, пусте, що ви – чужовіриі. Ви ж у Бога вірите, то, співаючи слова православні, в серці своєму моліться Богам своїм. От воно й буде гаразд і всім Богам "приязно"!