"До церкви", тобто до того часу, коли треба було шикуватись у пари, щоб іти в церкву, залишилося ще пів години. Веліли читати потиху Євангелію, але дозволяли ділитися на гуртки й читати вголос. У цьому вже була розвага. Бо можна було не сидіти на своєму постійному місці, а де схочеш. Навіть і за таблицею, коло фільтру з водою або й на широких лутках вікон і дивитись на повні гороб'ячої метушні дерева "Царського саду", прозорі й легкі, ще з цілком голими галузками. Бо ж до весни було ще далеко, але в завзятому цвіріньканні горобців, у прозорому мереживі дерев уже відчувалось наближення весни. Передвістку про неї ніс і нетерпеливий вітер, що "не к Різдву дме, а к Великодню". І тому ніжно-журливин настрій, що огортав дівочі душі, раптово змінявся налітаючою хвилею радісно-жартовливого виклику... "Прощай, прощай, прощай, маслєніца!" – несподівано вилетіло "масничне веселіє" з опери "Снігурочки" з останніх лавок.
Мадам Рапне зірвалась із місця:
– Qui se permet? (Хто це собі дозволив?) – і побігла до запідозрених.
Ледве була за першими лавками, як із них зазвучала пародія на арію з "Демона":
Тебя я, вольний син Ґлафіри...
Цю пісеньку особливо любили інститутки. Вигадала її Катря в "бані" (в лазні), де було можна співати, галасувати, бо ж там не бувало жодної класової дами, жодної контролі. Тільки самі голі інститутки та "банні дівчата" рухалися в тому підземному Гадесі у хмарах пари, немов заблукані душі в міжпланетному просторі.
Серед цих "бальне ар" (купелевих служниць) були улюблені, що вміли майстерно мити, не заливаючи очей піною з мила. До них зголошувалася черга, й часами така велика, що годі було дочекатись. Тоді з необхідности треба було даватись у руки, менше вправні. До тих, що їх не шукали, належала "шпакувата Глафіра". Вона мала ще й ту "милу" рису, що доносила начальству, коли хтось поводився в лазні аж надто "по-домашньому". Тому звичайно Глафірі співали хором із клубів пари:
Ябеда, доносчіца, собачья ізвозчіца.
Але це вже було старе й нікого не бавило. Тоді раптово Катря, загорнена в простирало, вилізла на лаву й, мов оперовий тенор, надхненно простягаючи руки "в публіку", заспівала своїм оксамитовим контральтом:
Тебя я, вольний син Ґлафіри,
Возьму в надзвєздния края,
І будеш ти проклята в мірє,
О, мерзка ябеда моя!..
Ця імпровізація викликала таку бурю оплесків, криків та вигуків, яку довелось потім Катрі почути хіба що в Мадриді, де вона співала десять років пізніш у королівській опері. Та ж тут ця овація скінчилася несподіваною скаргою Ґлафіри, яка дуже образилась, що її, "дівчину", та ще й немолоду, висміяно, ніби вона має "вольного", тобто нешлюбного сина...
Дзвінок, особливо голосний цього дня, бо двері з усіх клас були відчинені на коридор, де вже пахло ладаном із церкви, перешкодив мадам Рапне в її "парфорсних ловах" на винних у порушенні "молитовного настрою з наказу начальства".
Інститутки мовчки шикувались і скромно вирушили до церкви.
Довжелезну врочисту Службу Божу співали дуже повільно: щоб ясно було чути кожне речення, щоб можна було розібрати кожне слово. Але саме тому майже ніхто з православних не витримував до кінця в молитовному настрою. До втоми від довгої Богослужби ще долучалася тяжка втома від того, що слід було стояти рівно, струнко, не спиратись усією вагою тіла тільки на якусь одну ногу, не горбитись, не спускати голови ані рук, що мусили лежати "коробочкою" зложені незмінно – на висоті стану.
Хреститись годилося тільки в деяких місцях відправи, не швидко й не розмашисто, без афектації й "у повній простоті". Навколішки також дозволяли ставати тільки в деякі менти Богослужби й на деякий час. Класи стояли стрункими каре, рядами, що їх класові дами вирівняли вздовж і впоперек оком вправленого старшого десятника, щоб ніхто ні на лінію не відходив від ряду. Лад цей дотримували й пильнували класові дами цілий час вистоювання в церкві. Як "іновірки" (бо ж класові дами здебільша були чужинки), ці "недрімні очі" мали той щасливий привілей, що могли в церкві сидіти. Коло кожної був стілець. Інститутки того права не мали, навіть "іновірки".
Однак класова дама мала обов'язок також пильнувати, чи якась із дівчат не ставала помалу занадто блідою, що загрожувало млістю. Тоді таку брали за руки й обережно виводили за двері церкви, де й передавали до рук "дежурних дівчат" – служниць. Ті ж, у випадках тяжчих, відводили ослаблу до інфірмаря, а в легких – до порожньої "пепіньєрської" кімнати, де на столі вже стояли приготовлені карафки з водою, розчин амоніяку та етеро-валеріянові краплі.
У звичайні неділі та суботи "іновірки" могли не приходити до церкви, але ж у великі свята й у піст – це було обов'язкове.
Церква була притульна, з тридільною навою й сліпуче-блискучими паркетами. Вона нагадувала почасти якусь парадну залу, почасти виставову галерію образів; може, тому що прикрашали її тільки образи святих жінок. Дівочі ж руки побожних інституток оздоблювали її всю квітами та стяжками, які у величезній гойності й при всяких нагодах посилав інститутові "церковний староста", відомий київський дука-купець Слинко.
Під великими заокругленими вгорі боковими вікнами, що сягали аж підлоги, стояли з обох боків вівтаря на підлозі великі коші квітучих рослин: гіякинтів, цінерарій, конвалій або особливо улюблених у Києві лілей "ґаризі" з довгими зеленкуватими квітами. З вівтаря, з-під заквітчаних стяжками та кокардами лампад, дивились образи цариці Олександри в "горностаях" та св. Катерини, спертої на колесо, з пальмою в руці. Праворуч – над співачками (хор був великий і гарний) гірською стежкою йшла красуня-брюнетка з золотим келихом у руці – св. Варвара. Ліворуч, над перським килимом, розісланим на місці, де мала стояти директорка, – між стрімкими скелями, по самі очі загорнена в яскраву, жовтогарячу "столу", несла пахощі Марія Магдалина.
Кілька менших образів у золочених шатах – переважно різні зображення Богородиці-"Теотокос", стародавнього візантійського стилю, прикрашали бокові нави. В лівій – стояв високий дубовий титарів поставець із свічками, а біля нього – сам титар, "церковний староста" Слинко, по-англійськи коректно одягнений пан із правними манерами. У дні високих урочистостей чи великі свята, наприклад, на Великдень, він бував у фраку, в білих рукавицях, у білій краватці-"метелику" та з chapeau-claqu’-om" під пахвою. Вуси мав раз у раз напрочуд чорні й штудерно закручені на "чверть на третю" (годину), як говорили інститутки.