— Годі, голубко моя, годі! Не журись...
Підняла очі Горпина, а в очах сльози.
— Ми то перетерпимо,— каже,— а дитина як? Яково їй терпіти?
Та й заплакала Горпина тихо... Згодом озвалася знову:
— Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.
То розважити жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:
— Та доки ж його терпіти? — аж скрикнув. —Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!
— Та вже ж, мабуть, так бог дав! — знову каже Горпина.
Петро насупився.
— Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба ж немає вже й грішніших од нас, що таке лихо ми терпимо?
Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в голові:
— Хіба ж то правда? За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як сам, то хіба не бере відтіля ж? Торік же вкрав четверть ячменю... Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!
Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати.
— Він у достатках,— Петро думає,— та ще й краде, а я голодний, то що мені робити?
И хтойзна-що зробив би він старості, так запалилося. Схопився похмурий з місця, пішов з хати. По двору блукає, а думка не кида:
— Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!
І скільки він не думав, то все одно в голові стоїть: "візьму!"
— Не чуже ж я візьму, а своє. Коли не дають самі, треба криткома брати.
І так він потроху до тієї думки звик, що зовсім не лякавсь її. Спершу йому здавалось аж страшно, як він про це думав, а тепер і дарма,— звик. І як звик, і не став цього зовсім боятись, тоді наважився зробити так, як надумав.
— Піду, дірку в гамазеї продовбаю та й наточу! — думає Петро.
Тільки як про це Горпині сказати? Він знав добре, що вона зроду того не схоче, знав, що хоч як її вмовляй, а на це не підмовиш. А що ж його більше робити? Він бачив округи себе лихо, а не міг тому лихові запобігти. Бачив, що й люди не хотіли йому помочі дати. Он староста краде, а йому так не дав! Усюди неправда!.. І тепер йому не здавалося гріхом украсти. А все-таки боявся казати про це Горпині, бо почувався, що й він не по правді робить.
А Горпина стала помічати, що з Петром робиться недобре щось. Все похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нічого не каже, або: "Та так... Щось голова болить". Іноді ж гляне понуро так на неї та й одмовить: "А з чого ж його веселому бути?"
Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобігти лихові не знала чим, тільки журилася ще дужче.
А тим часом хліба вже не було, картоплю всю поїли, затого вже зовсім нічого їсти буде. До батька не довелось Горпині поїхати — коня ніхто не дав, а пішки хіба ж легко сорок верстов до Сироватки пройти, та ще й з дитиною. А покинути дома її не можна: і так ледве жива тією краплею молока, а як покинути, тоді й зовсім хтойзна-що буде.
Бачить усе те Петро і знову сам собі каже: "Візьму! Не здихати ж, як собаці! Хай Горпина що хоче каже".
Одного разу лежить він уночі з жінкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає він:
"А що, як Горпині зараз скажу?"
Але не сказав, тільки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися.
— Чого ти, Петре?
— Нічого,— каже.
Стала вже дрімати Горпина, коли чує, кличе Петро:
— Горпино!
— Га?
— Знаєш що...
— Ну?
Став Петро, знову боїться казати.
— Та я нічого... Я хотів спитати, чи є у нас вода в хаті? Пити хочу.
— Та в діжці ж...
Устав Петро, наче воду пішов пити, а в самого думка: "Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся — чи тепер, чи тоді, а казати доведеться".
Прийшов, знову ліг біля жінки, вкрився.
— Горпино, що ж далі робитимем?
Нічого не каже молодиця: вона вже всі думки передумала, та нічого не вигадала. Тоді Петро почав, заникуючись:
— А я... я... Знаєш, що я думаю?
— Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далі відразу заговорив швидко, неначе поспішається:
— Не здихати ж із голоду!.. Їм нічого — он і староста: сам гроші громадські краде, а нам хліба шматка не дає. Хіба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хіба вони розуміють? Узяти та наточити з гамазеї!..
— Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш? Аж розсердився Петро:
— А що ж, із голоду,— каже,— вмирати?
— Гріх, Петре! На те божа воля!.. Бог так дав... А чужого не руш!
— Гріх! А з голоду вмирати — як? Хіба я своєю волею йду?
— Дак Що, Петре,— перетерпіти треба... Не ходи!..
Страшно відразу стало Горпині. Пригорнула вона чоловіка.
— Петре, годі! Бог поможе... Підеш сам до батька, вони дадуть... А те покинь, зовсім покинь! Гріх!
То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову піднялась у його на людей злість, так і клекоче у грудях.
— Піду,— говорить,— не кажи мені нічого,— піду!
III
День поминув, ніч насунула. Діждався Петро півночі, одягся, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв.
Ніч була темна. Петро перейшов свій город, вийшов на вигін. На душі в його якось спокійно було. Він уже раз наважився зробити це діло і більше не думав про те, яке воно. "Піду та й украду",— думав він, і йому не здавалося, що він погано робить, бо він просто забув про це, неначебто про це й думати не було чого. Спокійно та сміливо йшов, нічого не лякаючись.
Ось вигін кінчається, щось зачорніло здалека. "Гамазеї",-подумав Петро.-"У сторожа гамазинника вже не світиться,— будуть повні три мішки".
Легкою ходою пішов далі. Уже недалеко! Тільки, що це? Голосно, дзвінко відгукнувсь у повітрі крик. Мабуть, сич. Знову кричить, "нявка" — ні, це сова. І відразу страшно Петрові стало. Щось перехопило дух, серце застукало в грудях. Він зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом сипнуло.
— Піймають, піймають! Злодій!..
І знов одразу, наче снігом обсипало. То сміливий був і спокійний, а тепер усе те зникло. Він увесь тремтів.
— Йти, чи не йти? — думав він. — А як піймають?
Він знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що він міг чути, як у його в грудях колотилося серце.