Я розумів теж, що вона не може цього зробити, щоб не зіпсувати родинних стосунків, а хоч би й могла, то не зробила б, щоб не викликати зіткнення між мною і Кроміцьким. Якийсь внутрішній голос шепотів мені: "Хто знає, кого із вас двох вона більше боїться наражати на небезпеку?"
Становище в Анельки справді було дуже складне, я ж використовував його цілком свідомо, без ніяких докорів сумління, так, як полководець під час війни використовує невигідне становище противника. Я тільки запитував себе: "Чи вчинив би ти так само, якби знав, що Кроміцький притягне тебе до особистої відповідальності?" Оскільки я міг собі чесно відповісти — "так!", то вважав, що па все інше не варто зважати.
Ні!.. Кроміцький викликав в мене страх лише тому, що він може забрати Анельку й вивезти її бозна-куди. Від самої думки про це мене охоплює відчай.
Але тоді, в колясці, я боявся насамперед Анельки. Що буде завтра? Як вона це сприйме? Чи як зухвалість, чи як порив поклоніння і обожнювання? Я почував себе, ніби собака, який, нашкодивши, боїться, що його битимуть. Сидячи навпроти Анельки, я намагався по її обличчю, коли на нього падало місячне світло, відгадати, що мене чекає. Я дивився на неї покірно, був таким нещасним, що аж сам жалів себе; мені здавалося, що вона теж повинна зжалитись наді мною. Проте вона не дивилась на мене, а уважно слухала чи вдавала, ніби слухає, що говорив тітці Кроміцький, а той розводився про те, що він зробив би і як би домігся великих прибутків, коли б Гаштейн належав йому. Тітка кивала головою, а він весь час повторював: "Хіба неправда?" Було видно, що він хоче переконати її в своїй діловитості і в тому, що з кожного гроша здатний зробити десять.
Дорога до Гофгаштейна прорубана в горах і звивається над безоднею, роблячи багато заворотів. Місячне світло на заворотах падало поперемінно то на нас, то на жінок, які сиділи навпроти.
На обличчі в Анельки я бачив тільки тихий смуток, але мене підбадьорювало вже й те, що вираз її обличчя не був суворим. Вона жодного разу не глянула на мене, а я втішав себе думкою, що коли місячне світло падає на мене, а її обличчя в тіні, може, тоді вона дивиться на мене й думає: "Ніхто в світі не кохає мене так, як він, і немає більше такого нещасного, як він"… Бо це ж таки правда.
Ми обоє мовчали. Говорив весь час тільки Кроміцький; його слова змішувалися з шумом річки, що протікала на дні ущелини, і з огидним скреготанням гальма, що його візник щохвилини підкладав під колеса. Той скрегіт шарпав мої нерви, але тепла, ясна ніч їх заспокоювала. Я вже згадував, що була повня; місяць піднявся з-за гір і плив у небесному просторі, освітлюючи маківки Бокштейнкогля, льодовики Тішлькара й прямовисні схили Гранкогля. Сніги на вершинах гір виблискували ясно-зеленим металевим світлом, а тому що нижчі схили зливалися з нічною темрявою в суцільну сіру масу, здавалося, ніби ті снігові ясні вершини висять у повітрі, легкі, неземні. Навкруги панували така краса й тиша, було щось таке заспокійливе в цих поснулих горах, що мимоволі мені спали на думку слова вірша:
У мить таку обидва серця плачуть,
Є що пробачить їм, вони пробачать,
Є що забути їм, вони забудуть…[56]
Анелька, власне, мала простити мені лише те, що я цілував їй ноги; якби вона була статуєю святої і стояла в костьолі, то не могла б ні гніватись, ані ображатись за такий вияв поклоніння. Я вирішив, що коли настане час порозумітись, я так і скажу, — це повинно її переконати.
Я часто думаю, що мене дуже скривджено, тому що Анелька, може, несвідомо, не називаючи речей своїми іменами, вважає моє кохання суто земним поривом пристрасті. Не заперечую, воно сплетене з різних ниток: проте Анелька, мабуть, не розуміє, що в ньому є і незвичайно ідеальні барви, ніби зі справжньої поезії. Часто пристрасть моя дрімає, і я кохаю Анельку тільки душею, так, як ми кохаємо уперше в юності. Іноді той критик, що сидить у мені і все аналізує, перевіряє, а часто й висміює, каже: "Не знав я, що ти кохаєш, як студент ї як романтик!" Авжеж так! Може, це й смішно, але я саме так кохаю, і вірю, що це не надумано, тому й почуття моє всепоглинаюче й водночас сумне, тим більше сумне, чим сильніше воно виявляється і чим однобічнішим здається.
Якраз тепер настала хвилина, коли мої пристрасті задрімали, і я подумки говорив Анельці: "Ти гадаєш, що в мені не звучать ідеальні струни? А я саме в цю хвилину кохаю тебе так, що ти навіть можеш і повинна це кохання прийняти, і шкода, якщо ти його відштовхнеш, — адже ти сама нічого не втратила б, а мене врятувала б. Тоді я сказав би собі: "Оце мій світ, оце межі, в яких мені можна жити", — і в мене було б хоч що-небудь, я старався б переробити себе, перейти в твою віру".
Мені здавалося, що Анелька може й повинна згодитись на таку умову, тоді між нами назавжди запанує спокій. Я обіцяв собі, що все це поясню їй, а коли ми вирішимо, що душею завжди будемо належати одне одному, тоді зможемо навіть роз'їхатись. У мені прокинулась надія, що вона згодиться на таку умову, бо зрозуміє, що без цього наше життя стане для нас обох нестерпним.
Була дев'ята година, коли ми доїхали до Гофгаштейна. В селі панувала тиша; перед готелями не було жодного екіпажа, в будинках темно. Світилися тільки вікна у заїздах, та в Мегера хор із кількох досить приємних чоловічих голосів співав тірольські пісні. Коли ми зупинились, я вийшов з коляски, щоб запропонувати співакам заспівати нам перед готелем, але виявилось, що де були не місцеві селяни, а якісь альпіністи з Відня, їм незручно було пропонувати плату. Я купив два букети едельвейсів та інших альпійських квітів. Повернувшись до коляски, один букет подав Анельці, а другий, ніби ненароком, розв'язав, і квіти посипались їй під ноги.
— Нехай тут лежать, — мовив я, побачивши, що вона хоче нагнутись, щоб їх позбирати.
І пішов по третій букет для тітки. Повертаючись до коляски, почув голос Кроміцького:
— Якщо тут, у Гофгаштейні, відкрити добре обладнаний другий курзал, можна було б одержувати сто процентів прибутку.
— А ти все про те ж саме? — спитав я спокійно.
Я запитав навмисне, бо це було все одно, що сказати Анельці: "Дивись, коли я сповнений весь лише тобою, він, сидячи поруч тебе, думає про гроші; порівняй наші почуття до тебе — і порівняй нас самих!"