Я вирішив це перевірити. А тим часом у мені наче сиділо двоє людей. Один з них подумки казав Кроміцькому: "Якщо ти ледь схитнешся, я допоможу тобі впасти. Хоча б мені довелося втратити все моє багатство, я одним ударом звалю тебе; тоді матиму справу з побитою людиною, і подивимось, чи не знайдеш ти для певних угод та умов делікатнішої назви, ніж підлість".
Водночас я усвідомлював, що такий спосіб дії чужий мені, про щось таке я десь читав або чув, і якби не моє безвихідне становище, ніколи не вдався б до того, що мені огидне й чуже моїй натурі. Гроші ніколи не відігравали ніякої ролі в моєму житті, ніколи не були для мене ні засобом, ні метою; я не здатний діяти такою зброєю; я розумів, яким приниженням було б і для мене, і для Анельки вводити цей елемент у наші стосунки; я відчував нестерпну огиду й запитував себе: "Невже ти не зупинишся і перед таким падінням? Невже й ця чаша не омине тебе? Поглянь, як ти все більш опускаєшся: колись тобі й на думку не спало б діяти таким чином, крім того, може, ти цим нічого й не досягнеш, а тільки остаточно спротивишся сам собі".
Справді, раніше, коли тітка часом, говорячи про фінансові справи Кроміцького, висловлювала підозру, що вони в поганому стані, мені завжди було неприємно. Передбачаючи, що він може коли-небудь звернутись до мене по допомогу чи запропонувати мені взяти участь у його обо— рудках, я давав собі слово рішуче відмовити йому і в допомозі, і в участі, так мені не хотілося, щоб у мої взаємини з Анелькою були замішані гроші. Пам'ятаю, я вбачав у цьому доказ своєї делікатності й шляхетності моїх почуттів. А тепер я дійшов до того, що хапаюсь за цю зброю, неначе я банкір, який все життя воював грішми.
Бачу зовсім ясно, що мої вчинки й думки гірші від мене, — і часто не розумію, як це все сталося. Мабуть, причиною є те, що я не можу вибратися з манівців. Я кохаю благородну жінку, кохаю глибоко, однак від цього опинився у фальшивому становищі і в зачарованому колі, де псується мій характер, навіть зникає витонченість почуттів. Якщо раніше, в хвилини падіння, я відкидав геть будь-яку мораль, у мене завжди лишалося щось… якесь естетичне почуття, котре допомагало мені розпізнавати зло. А зараз у мене немає і цього почуття, точніше, воно безсиле. Хоча б я втратив разом із цим душевну гидливість! Таж ні! Я зберіг її повністю, тільки вона перестала бути для мене гальмом, а лише посилює мої страждання. В моїй душі немає місця ні для чого іншого, крім кохання до Анельки, але ж свідомості й не потрібно ніякого місця. Вона гніздиться і в любові, і в ненависті, і в стражданнях так само, як рак гніздиться у хворому організмі.
Той, хто не був у такому становищі, як я, неспроможний собі його уявити. Я знав, звичайно, що любовні хвилювання бувають дуже болісними, проте не дуже вірив цьому. Не думав, що ці страждання можуть бути такими реальними й нестерпними. Аж тепер я збагнув різницю між "знати" й "вірити", тепер я зрозумів, чому французький мислитель сказав: "Ми знаємо, що мусимо померти, але не віримо в це".
12 липня
Сьогодні пульс у мене нерівний, у голові шумить, і коли я згадую про те, що трапилося, кожний нерв у мені тремтить, мов у лихоманці.
День був гарний, а вечір ще кращий, світив місяць уповні. Ми вирішили прогулятись до Гофгаштейна; тільки пані Целіна захотіла зостатися вдома. Тітка, я і Кроміцький разом вийшли до воріт вілли. Кроміцький пішов до Штраубінгера, щоб найняти коляску, а ми з тіткою чекали Анельку, яка ще затрималася в кімнаті. її довго не було, тому я побіг по неї і зустрів її на крутих зовнішніх сходах, які ведуть з другого поверху вілли в сад.
Місяць освітлював другий бік вілли, а цей був зовсім темний, тому Анелька спускалась дуже повільно. Сходи були кручені й стрімкі. Та ось Анельчині ноги опинились нарівні з моєю головою; побачивши це, я враз обережно обняв їх і став жадібно цілувати. Я розумів, що доведеться розплачуватись за цю мить щастя, але не мав сили від неї відмовитись. До того ж бог бачив, як благоговійно доторкалися мої вуста до цих дорогих ніжок, що від них я не міг відірватись, і за які страждання винагороджує мене ця мить. Якби Анелька не опиралась, я поставив би її ніжки собі на голову, на знак того, що віднині я назавжди її слуга і раб. Але вона відступила на верхню сходинку, а я вмить збіг униз і вигукнув так голосно, щоб тітка, яка стояла біля воріт, могла почути мене:
— Анелька вже йде!
Тепер Анельці не лишалось нічого іншого, як спуститися вниз, і вона могла це зробити без ніякого побоювання, — я пішов уперед. У цю хвилину під'їхав у колясці Кроміцький. Однак Анелька, наблизившись до нас, сказала:
— Я прийшла вибачитись перед вами, тітонько, я передумала, мені не хочеться залишати маму саму. Ви їдьте, а я почекаю вас, і разом будемо пити чай.
— Таж Целіна добре себе почуває,— мовила трохи незадоволено тітка, — і сама запропонувала, щоб ми поїхали, насамперед заради тебе.
— Так, але… — почала було Апелька.
В цей час підійшов Кроміцький і, дізнавшись, про що йдеться, сухо сказав:
— Будь ласка, не сперечайся…
Анелька, не промовивши й слова, сіла слідом за тіткою в коляску.
Незважаючи па те, що був схвильований, я звернув увагу і па тон Кроміцького, і на мовчазну Анельчину покірність, а зробив це головним чином тому, що Кроміцькпй весь цей день розмовляв з Анелькою ще холодніше, ніж напередодні. Напевно, та сварка, що виникла була між ними з невідомих мені причин, знову повторилась і викликала ще більше відчуження. Але мені не було часу про це думати; я був під враженням від тих поцілунків, якими щойно обсипав Анельчині ноги. Мене охопили водночас блаженство, радість і страх. Те, що я відчуваю блаженство, зрозуміло, бо я відчував його завжди, коли доторкався хоча б Анельчиної руки. Але звідки взялася в мені радість?… Її викликав мій здогад, що ця непохитна й доброчесна Анелька не змогла все-таки рішуче відштовхнути мене, а зараз вона каже собі подумки "Я теж стою на похилій площині й не можу сміливо дивитися людям у вічі: адже хвилину тому біля моїх ніг був чоловік, який мене кохає, і я стала почасти теж його спільницею, бо не піду до свого чоловіка й не скажу йому: "Покарай його, а мене забери звідси".