— От чорт! Отак сваритись! Га?
А може, власне, й не сварка, а так собі, суперечка. Що таке жінка, я не знав, і золотоволоса професорова дружина була мені великою загадкою. На приміщенні в професора стало зовсім тихо. Інколи тільки зривались м'які вимуштрувані кроки по килиму, тоді щось шелестіло книгою, і більш нічого.
Пізніш і професор вийшов, але дружина його не поверталась, а мій день стелився рівною нудною борозною перекладу. Я так і не міг додуматись, що сталося в родині мого професора.
Старий так само нічого певного не міг мені сказати, як я зустрівся з ним в обід. Він тільки захіхікав і лукаво зауважив:
— Тепер спіднички в жінок дуже куценькі.
— Ну то що?
— Нічого, серце, це я так! З чужого саду яблука завжди принадні.
То й було нашої розмови того дня.
Увечері дружина професорова таки повернулась. Я зустрівся з нею в коридорі. Зовні вона була зовсім спокійна. І навіть стиха щось наспівувала. І того ж таки вечора прийшов якийсь гість. Я чув його густий, грубий голос. Подеколи професорша щось швидко й захоплено казала та дзвінко сміялась. Тоді голос гостів розходився в гучний регіт, що котився важкими камінцями і, не знати чому, страшенно дратував мене. І все ж я не в силі був одірватись від того густого впевненого голосу.
В цю пору в парадне хтось різко подзвонив, і, коли я відчинив двері, листоноша похапцем всунув мені листи й мерщій подався далі.
Листи обидва були професорові, і я постукав до нього. Але на мій стукіт вийшла дружина й весело поглянула на мене. Я мовчки подав їй листи.
— А ви, значить, дома?
Я настовбурчено посміхнувся.
— Ну, то ходімо до нас. Я познайомлю вас з дуже цікавою людиною. Він буде радий.
Я знизав плечима й подякував.
— В мене сьогодні, знаєте, спішна робота.
Але дружина професорова легковажно махнула рукою.
— Ет, видумуєте! У вас завжди спішна робота. Та ну-бо! Не цураймось!
Вона рішуче взяла мене за рукав і повела до вітальні. Я не встиг і отямитись, як вона кинула:
— Ну, от дозвольте вам показати нашого пожильця — поет.
До мене важко підійшов огрядний добродій і поблажливо простяг руку:
— Хикавка.
— Сідайте, товариство!
Хикавка, перевалюючись, ступив кілька кроків і повагом сів до круглого столика. Дружина професорова уважно поглянула на мене й показала на крісло навпроти Хикавки.
— Оксентій Пилипович пише прекрасні вірші,— сказала вона.
Але Хикавка якось скоса й зневажливо глянув на мене й байдуже сказав:
— Та тепер, здається, вся Україна пише вірші. Щось страшне діється. Ніби почуманіли люди. Подумайте,— знизав плечима Хикавка.— Де ж його паперу набратись? Хто його читатиме!
Я відчув, що мені все обличчя залило кров'ю. Але я наважився й насупувато, з гострим докором поглянув на Хикавку. Його широка тужурка й галіфе в широку американську картку, жовті блискучі краги, як і кругла, суворо окреслена голова промовили мені чимсь хижим, холодно-жорстоким. Сусіда струсив попіл з цигарки й важко замислився.
— Ну, що ж, по-моєму, то добре, коли так рясно пишуть.
Значить, є творчий дух, Іване Кириловичу,— м'яко заперечила дружина професорова.— Значить, люди прагнуть щось краще створити.
— Що ж тут доброго, Інно? Не розумію,— знизав плечима Хикавка.— Коли тисячі ледацюг і неуків взялися на всякий лад і маніру плутати словами й псувати папір, що ж тут доброго? І яка користь з того країні? Не розумію. Просто забавка! Дурниці!
— Я що ж, по-твоєму, треба робити? — поспитала професорова дружина.
— Ну, ясно. Розуміється, треба будувати країну, і по всіх дільницях. Тільки так вона й може стати культурною. А яка ж це культура, коли ми тисячами писатимемо вірші, а ходитимемо обшарпані, вошиві, вибачте на слові, брудні, смердючі? Сердечно дякую за таку культуру!
— Ти, звичайно, свій американізм зараз же. Я не згоджуюсь.
— Ну, розуміється! Що ж тут не згоджуватись, коли це ясно. Треба працювати, будувати, перекроювати, перерізувати, перетирати все, все, все!
Він помовчав, але, певне, сам був схвильований від власних слів і гостро додав:
— Ми нарікали на американців, маючи їх за тупих, обмежених міщан. Розуміється, це зовсім не так. І я сам в цім переконався, коли познайомився багато з ким з їхньої інтелігенції. То прекрасні культурні люди з неабиякими й духовними інтересами. Але як вони різняться від нас! Сьогодні він десь спочиває й читає найтоншого філософа-ідеаліста або якого там вишуканого поета. А завтра вже знявся й поїхав, і для нього нема меж і перешкод. Куди хочете! В західні провінції, в Бразілію, на Аляску. І всюди він сильний, відважний, завзятий.
"Американець" раптом устав і заходив широкими й важкими кроками по кімнаті.
— Я сам на власні очі бачив, як вони розробляли в первісних районах Бразілії ліси і закладали сірчано-залізні копальні. Розуміється, вони були жорстокі до нашого брата емігранта, але так нам і треба, принаймні й ми дечого навчились.
— Ти хіба і в Бразілії був?
— Ну, розуміється, ми там прожили щось біля двох років. Аж потім перебрались до Чікаго. І не шкодую, знаєш. Як не важко приходилось, а вийшло на добре. Тепер я принаймні інженер з американською запарою.
— Чом же ти в нас не будуєш?
— Я й будую. Чому ні? Але ти ж знаєш, те, що можна й легко зробити в Америці, в нас запровадити надзвичайно важко. Ми більше в паперах копаємось та віршами живимось.
Він раптом повернувся і, заклавши руки в своє американське галіфе, додав:
— По-моєму, вже й нам пора пуститься в мандри по світу. Годі пічкуритись, кохатись у млинках, ставках, вишневих молодицях і доморощених віршах! Треба опанувати світ! Ось наше завдання!
Професорша тільки похитала головою й зауважила:
— Ну, ну! Бажаннячка неабиякі!
Але вона, недоказавши, мерщій устала й пішла до великого столу, де вже служниця ставили посуд до чаю.
Інженер в задумі ходив по кімнаті й щось мугикав, зовсім байдужий до мене. Я взяв із столу якийсь альбом і почав розглядати його, роздумуючи, як би швидше втекти звідси.
Але дружина професорова незабаром покликала нас обох до столу. За чаєм розмова якось сама собою пішла на жарти й легковажну пустотливість.
— Ну, ну, побачимо, яку ти Америку в нас збудуєш.
— Ну, Америку не Америку, а електричну станцію вже будуємо.