По тому професор заходився мелодекламувати, а ми з дружиною йому плескали. Професор чомусь тепер ніяковів, червонів, прокашлювався й пояснював мені, що в нього сьогодні чогось хрипкий голос. Нарешті впрохали й мене, і я прочитав одного вірша. Червонів, соромився, збивався з ритму, а коли скінчив, мені так само заплескали. Професор підійшов і, глянувши на мене, сказав:
— А у вас, знаєте, є якась така іскра. По-моєму, талановито!
— Талант, Толь-Паль! Що там говорити — справжній талант!
І дружина рясно й дзвінко засміялась. Востаннє вона програла якусь річ і по тому заходилась мити посуд. Професор тим часом сів і, позіхнувши, взявся читати книгу.
Я відчув, що пора розваги в професорській родині скінчилась, і, подякувавши, попрощався. Обоє ґречно побажали мені "на добраніч", і я вийшов.
В себе в кімнаті я мерщій роздягся й упав у ліжко. Я взяв читати якусь книжку журналу, вперше за всю зиму почуваючи, як обіймає мене тепло,— та чомусь не читалось. У відчинену кватирку голосив весняний журливий вітер, і коли я заплющував очі, мені здавалось, що хтось на прядці виводить довгу конопляну нитку, а прядка гуде й виспівує.
Я насунув ковдру, жбурнув книжку, погасив світло. Байдуже — нехай виспівує! А що, коли б пані професорша закохалась у мене? І її золоті вусики впилися в мої губи? Що б тоді було? Ет, чорт! Я повернувся на другий бік і потонув У сні.
Ні, мені таки й справді пощастило. їй-богу! По-перше, мене прийняли до організації революційних поетів, і голова тої організації, скоса, крізь пенсне оглядаючи мене, хвалив вірші і запропонував їх видати окремою збіркою. Я, звичайно, погодився. Він поглянув на мої ботинки "американ", на куці штани з чортової шкіри й сказав:
— А ви, товаришу, яку-небудь мову знаєте?
— Чому ні? Російську, трохи й французьку.
— Тоді беріться перекладати з французької.
— Так я ж тільки трохи знаю!
— Нічого. Вчіться!
Я взявся і тепер цілими днями сиджу над перекладом, прію і проклинаю увесь світ. Але мені видано аванс з видавництва, і мої ботинки "американ", риже кепі й штани з чортової шкіри жужмом валяються десь у шухляді, а я відчуваю, як мені тепло в хромових із "Скороходу", яким приємним колом обрізує мені чоло ковбойським капелюхом і мій чуб уже не стречить так їжакувато.
На цвинтар до собору так само я вже не виходжу, але по-старому ще обідаю в комборбезівській їдальні. Там часто підходить до мене старий і, лукаво підморгуючи, хіхікає:
— Значить, угору йдемо, синок? Хвалю! Що значить, парняга на махорці загартувався.
Але махорки вже тепер не куримо. "Днєпрострой" рішуче й переможно заступив її. Вийшовши з їдальні, ми смачно затягуємось і починаємо приязно розмовляти.
— Значить, синок, просвещаемся?
Він критично оглядає мене й зауважує:
— Добре. Тільки капелюх ковбойський не личить. Хі-хі-хі! Поетові треба м'який, широкий, а-ля Чехов або Горький. Широкий капелюх нагадує трубадура.
І старий гаряче стукає пальцями по коліну. Я сміюсь і відповідаю жартома й докірливо:
— Ах, папаша, папаша!
— Мабуть, можна й "Днєпрострой" завести. Це непогано,— кінчає старий.
Обійшовши кілька вулиць, ми прощаємось і розходимось. Старий наостанку, вже трохи од і йшовши, ще раз привітно уклоняється мені й зникає за рогом. А я вертаюсь додому й знову сідаю за клятий переклад. Яка ж це пітна робота!
Сьогодні моя мила професорська родина йде до театру. Мене попереджують і прохають відчинити, як вони запізняться. Ну, звичайно,— "будь ласка"! Правда, мені важкувато додержати цієї угоди, але я запасаюсь "Днєпростроєм", потроху дрімаю над якоюсь плутаною критичною статтею, а прокинувшись, знову починаю палити "Днєпрострой".
Мабуть, уже по дванадцятій вони подзвонили. Я мерщій скочив і побіг відчиняти, але мені подякували обоє дуже сухо й холодно. Це, признатись, трохи здивувало мене,— та байдуже! Велике діло! Я повернувся до себе й зразу ж роздягся, ліг у ліжко, насунув на себе ковдру й швидко заснув.
Але вранці, тільки я прокинувся, на приміщенні в професора щось густо шипіло. Прислухавшись, я почув, що шум наростав. І раптом зірвався гострий жіночий голос:
— Слухай, не муч мене! Далі так не можна. Чуєш? А тим часом голос професорів рівно, в'їдливо бубонів.
— Так жити далі я не можу. Чуєш? — знову закричав жіночий голос.
І знову в нього врізався густий професорський басок.
— Ну нехай знають усі! Я нічого не боюся. Родина, затишок, вірність. Я просто задихаюсь від цього.
— Чого ж ти хочеш?
— Нічого. Чуєш? Я хочу бути вільною. Тільки й усього.
— Що значить вільною? Чому ж я не можу бути вільним?
— Ну, ти — інша справа! Ти засадив мене в ці кімнати, та ще на кухню, і хочеш, щоб я з цим помирилась?
— Чого ж тобі треба?
— Ніколи цього не буде, чуєш?
— Хіба ж я в цім винуватий? Ти забуваєш наші умови.
— Ах, умови! Не хочу знати ніяких умов. Ви їх самі видумали! Нам вони не потрібні!
— Ну чого ж ти все-таки хочеш? Я не розумію! Що тобі ще потрібно?
— Хіба я знаю? Я не знаю. Я тільки знаю, що так далі не можу жити. Не можу. Не можу!
— В такому разі?
— Я хочу бути вільною!
— Але ти забуваєш, як ця воля купується!
— Байдуже мені. Тепер я за неї плачу своїм життям!
— Ша-ша-ша! —кажу я сам до себе й перевертаюсь на ліжку, відчуваючи, як усередині десь натиснуло мені важким чуттям. Це ж і моєму добробутові каюк! Я встаю з ліжка і ще чую люте й швидке бубоніння професорове, що долітає до мене оксамитовими кульками. А жінка тільки стогнала. Десь, нарешті, щось тріснуло і важко впало.
Втім, кинувши прислухатись далі, я вийшов до ванної. Там з-під крана тихо булькала вода; мені чомусь прийшов бадьорий настрій, і я, обмиваючись, тихо наспівував.
Назад я повертався в спокійному добродушному настрої. І раптом, щойно я ввійшов у коридор, двері ніби зірвались і проти мене вискочила злякана жінка, а слідом за нею професор з визвіреним лютим обличчям. Обоє ніби кинулись на мене, але в ту ж мить і застигли. Я спантеличено спинився. Обличчя професорове вмить перекривилось, і він зовсім стримано й спокійно поспитав:
— Ти надовго?
— Я швидко прийду,— відповіла дружина.
Вона одвернулась, ніби зовсім не помічаючи мене, й зняла з вішалки пальто. Я скористувався цим моментом і мерщій проскочив повз них. У себе в кімнаті якийсь час я стояв непорушно, майже приголомшено, та коли востаннє десь грюкнуло дверима, я ніби прокинувся й тихо та здивовано сказав собі: