Від цих слів у Бембі знов защеміло серце. Проте він і тепер нічого не сказав. Ще як Бембі був дитиною, старий ватажок учив його бути самим. Того далекого дня, коли Бембі плакав за матір'ю. Старий тоді підійшов до нього і спитав: "Ти не можеш бути сам?"
Бембі йшов далі.
Сніг знову вкрив землю. Ліс принишк під товстою білою ковдрою. Лише коли-не-коли чулось каркання гав, заклопотане скрекотання сороки, тихе, боязке щебетання синипь. Та ось мороз подужчав, і все замовкло, тільки повітря дзвеніло від холоду.
Одного ранку глибоку тишу роздер собачий гавкіт.
Безугавний, квапливий, він швидко покотився лісом то здавлений, то дзвінкий, заливчастий і сварливий.
У сховку, під стовбуром поваленого бука, Бембі підМв голову і глянув на старого ватажка, що лежав обіч нього.
— Заспокойся, це нас не стосується,— сказав старий-
Однак тепер і він почав сторожко прислухатися до того, що діялось нагорі.
Стовбур старого бука правив їм за стелю, високі куч} гури снігу захищали їх од вігру, а чагарник, мов густа сітка, ховав від пильного ворожого ока.
Гавкіт лунав усе ближче — лютий, засапаний, розпалений. Певно, це був невеличкий собака.
Незабаром крізь гавкіт почулося тихе, болісне бурчання. Бембі стурбовано поворухнувся, проте старий знов заспокоїв його:
— Це нас не стосується.
Вони лишилися лежати в своїй теплій хижці, обережно стежачи за тим, що відбувалось нагорі.
Ось затріщав сушняк, з гілок посипався сніг.
Тепер уже можна було її розгледіти тих, хто біг лісом.
Через замети й кущі, пеньки й корчі стрибав, повз, продирався старий лис.
А слідом за ним мчав собака. Це й справді був невеличкий собака на коротких ніжках.
У лиса була розтрощена передня лапа, а на лопатці вирване хутро. Він тримав поранену лапу перед собою, і на сніг із неї цівкою стікала кров. Лис захекався, в його широко розплющених очах світився жах і напруження. Він не тямив себе від страху, люті, відчаю і знесилення.
Зненацька лис обернувся. Цей маневр так спантеличив собаку, що він аж відступив на кілька кроків.
Лис сів на задні лапи. Бігти далі він не міг. Піднявши вгору поранену лапу, роззявивши пащу, сіпаючи губами, він злісно засичав на собаку.
Проте це не допомогло. Собака не змовкав ані на мить.
— Тут! — лементував він.— Тут! Тут він! Тут! Тут! ВУг!
Собака тепер уже гавкав не на лиса — видно було, що Йн гукав когось іншого, хто був ще далеко звідси.
Бембі, гак само як і старий ватажок, розумів, що собака икав Його.
Знав це й лис. Він сходив кров'ю. На білому снігу черво-іла вогненна латка. Над нею здіймалася пара. Лис знесилювався. Його поранена лапа безсило опустивсь униз, дотик до холодного снігу завдав лисові пекучого олю. Ось він напружився, знов підняв тремтячу лапу І Простяг її перед собакою.
■ — Пожалій мене... — почав просити він.— Пожалій ^ене...
— Ні! Ні! Ні! — люто валував собака.
— Прошу тебе,— тихо, покірно благав лис. — Я далі не можу бігти... Настав мій кінець... Відпусти мене... відпусти... Дай хоч померти спокійно...
— Ні! Ні! Ні! — скаженів собака. Лис став просити ще наполегливіше:
— Адже ми родичі з тобою... Майже брати... Відпусти мене... дай померти серед своїх... ми ж... майже брати... ти і я...
— Ні! Ні! Ні! — стояв на своєму собака.
Тоді лис останнім зусиллям випростався. Його гарненький гостренький писок мляво звис на залляті кров'ю груди, але дивився він у вічі ворогові. Уже зовсім іншим голосом, спокійно, сумно він сказав:
— І тобі не соромно? Зрадник!
— Ні! Ні! Ні! — гукав собака.
— Ти перекинчик! Відступник! — вів далі лис. Його зранене тіло напружилось від ненависті й зневаги.— Шпиг! — сичав він.— Мерзенний шпиг! Ти вистежуєш нас там, де навіть Він ніколи не зміг би знайти... Ти переслідуєш нас там, куди навіть Йому не дістатись.■■ Ти виказуєш нас... своїх родичів... Мене, хоч ми з тобою майже брати... І тобі не соромно огут стояти!
Зненацька з усіх боків залунали голоси.
— Зрадник!— кричали сороки з дерев.
— Шпиг! — вищала сойка.
— Відступник! — свистіла ласка.
— Перекинчик! — сичав тхір.
Вони шипіли, пищали, верещали на всякі голоси, з усіх дерев, з-під усіх кущів. А високо в небі кричали гави:
— Шпиг! Шпиг!
Усі поспішали сюди, щоб з дерев і безпечних сховків сказати й своє слово. Обурення, яке прорвалося в лисові, збудило і в інших давню злість і ненависть до собаки, а кров, що парувала на снігу перед їхніми очима, додавала їм гніву і змушувала забути страх. Собака огледівся навколо.
— Ви! —— гукнув він.— Чого ви хочете? Що ви знаєте? Про що ви торочите? Всі ви належите Йому так само, як і я! Але я... я люблю Його, я обожнюю Його! Я служу Йому! А ви, жалюгідні, хочете повстати проти Нього! Знайте ж, що Він всемогутній! Він панує над усім! Все, що ви маєте,— від Нього! Все, що тут росте й живе,— від Нього! — Собака тремтів від збудження.
— Зрадник! — пронизливо закричала білка.
— Так! — засичав лис.— Зрадник! Ніде в світі більше немає таких, як ти!
— Немає? — закричав собака.— Брешеш! А кінь, віл, вівця, кури? Майже в кожного з вас є родичі, що обожнюють Його і якнайвірніше служать Йому!
— Мерзотник! — з презирством просичав лис. Такого вже собака не міг стерпіти. Він кинувся на
лиса, вп'явся йому в горло, і обоє клубком покотились І по снігу. Вони гарчали, хрипіли. Навколо літали жмути рнерсті, здіймався сніг, бризкала кров. Та за мить клубок ■розпався, і лис лишився лежати на снігу, світлим живо-|гом догори. Ось він востаннє сіпнувся, витягся й сконав.
Собака ж для певності труснув його ще кілька разів, [потім, широко розставивши ноги, на весь голос закричав:
— Тут! Тут! Тут він!
Лісові мешканці, охоплені страхом, кинулися врозтіч.
— Жахливо,— тихо мовив Бембі.
— Ще жахливіша їхня віра в те, що тут казав собака,— мовив старий.— Вони вірять у Його всемогут-
1
ність і все життя не перестають боятися. Вони ненавидять Його, ненавидять самих себе... і гинуть від Його руки.
Морози раптом спали, серед зими стало тепло. Земля жадібними ковтками пила талий сніг, і незабаром усюди з'явилися великі темні латки. Чорні дрозди ще не співали, проте, здіймаючись із землі, де шукали черв'яків, або пурхаючи з дерева на дерево, вони протягло й радісно кричали, ніби сповіщали, що незабаром настане й весна. То тут, то там лунав уже сміх дятла, балакучіші стали сороки й ворони, веселіше щебетали синиці, а фазани злітали з дерев і довго, як улітку, стояли на одному місці, чистячи під променями вранішнього сонця своє пір'я і раз по раз вигукуючи різким, з металевим відтінком голосом.