" Дитино моя!" Ці слова наче мимоволі вихопились у ста рого ватажка, але Бембі схопився на ноги.
— Отак! — сказав старий, важко дихаючи.— А тепер іди за мною... Не відступай ні на крок!
Він поспіхом пішов попереду. Бембі рушив слідом за ним, хоч йому страшенно хотілося впасти на землю, за плющити очі і не ворушитись.
Старий ватажок, ніби здогадуючись, що діється з Бембі, все умовляв його:
— Зараз ти мусиш витримати будь-який біль, ти не
повинен думати про відпочинок, бо навіть це додає тобі втоми! Думай тільки про порятунок... Розумієш, Бембі?.. |Про порятунок... бо загинеш... Думай про те. що Він женеться за гобою... Розумієш, Бембі?.. Женеться і вб'є тебе ІІ5ез жалю... Ну, за мною... так, молодець, Бембі... Вперед... тільки вперед...
Бембі вже не міг ні про що думати. Кожен крок завдавав йому невимовного болю, він уже ледве дихав, у голові ..паморочилось. у стегні пекло.
Старий ватажок виписував велике коло. Це тривало "страшенно довго. Крізь завісу болю й кволості Бембі з подивом помітив, що вони знов опинились біля великого дуба. Ватажок слинився й старанно обнюхав землю.
— Є! — прошепотів він.— Десь тут... Він... і Його собака... Вперед... Швидше вперед!
Вони побігли.
Раптом старий ватажок знов зупинився.
— Бачиш!.. — вигукнув він.— Ось на цьому місці ти лежав...
Бембі побачив витолочену траву й велику калюжу крові, що повільно входила в землю. Старий принюхався:
— Вони вже були тут... Він і собака... Вперед! [ старий повільно рушив далі, знову й знову нюхаючи
землю і повітря.
Бембі побачив на листочках кущів і на траві червоні краплини крові.
Ми вже проходили тут",— хотів він сказати, але не зміг.
— Ну ось! — мовив старий ватажок майже радісно.— Тепер ми зайшли їм у спину...
Ще якийсь час старий ватажок ішов тим самим слідом. — Потім несподівано зробив гак і рушив знов по колу. Слідом за ним, похитуючись, ішов Бембі.
Ще раз, тепер уже з протилежного боку, вийшли вони І До дуба, вдруге поминули те місце, де Бембі впав, потім старий ватажок знов змінив напрямок.
— їж оце! — Він спинився, розгорнув ногою траву І 1 показав Бембі на кілька дрібненьких, темно-зелених,
Товстих і пухнастих листочків, що росли при самій землі.
Бембі послухався. Листочки смерділи й були страшенно гіркі.
Через якийсь час старий спитав:
— Ну, як ти?
— Краще,— швидко відповів Бембі. Він раптом відчув, що знову може говорити, думки прояснилися, втома спала.
— Тепер ти підеш попереду,— наказав старий. Якийсь час вони йшли так. Аж ось ватажок вигукнув:
— Нарешті!
Бембі здивовано зупинився.
— У тебе перестала йти кров,— пояснив старий.— Вона більше не капає з твоїх ран і не показує Йому і Його собаці шляху до твого життя!
Старий мав виснажений, змучений вигляд, але голос його лунав бадьоро.
— Ну, ходімо! — сказав він. — — Тепер тобі потрібен спокій.
Вони досягли широкого рову, якого Бембі ще ніколи не переходив. Старий спустився вниз. Бембі рушив слідом за ним, проте вибратись на протилежний стрімкий схил йому ніяк не вдавалося. Знов почав дошкуляти біль. Бембі спотикався, падав, схоплювався, знову падав і, важко дихаючи, скочувався донизу.
— Я нічим не можу зарадити тобі,— сказав старий.— Але ти мусиш дістатись нагору!
І Бембі вибрався нагору. Тут він відчув пекучий біль у стегні, відчув, що сили його тануть.
— У тебе знову йде з рани кров, хоч і не так, як раніш,— сказав старий ватажок.— Я цього чекав. Але тепер це не зашкодить нам...
Вони повільно йшли поміж височенних буків. Земля тут була м'яка й рівна. Йти було неважко. Проте Бембі знову захогілося лягти й завмерти, не рухаючи жодним м'язом. Далі йти він не міг. У нього боліла голова, темніло в очах, дзвеніло у вухах, все тіло палало. В ньому нічого не лишилось, крім бажання спокою та байдужого подиву від того, що життя його раптом так змінилося. Невже він був колись здоровий і бадьорий?.. Навіть сьогодні вранці... ще кілька годин тому... Тепер це уявлялось йому щастям, далеким, неповторним.
Вони пробиралися крізь молодий дубняк і старий терник-Та ось дорогу їм перегородив величезний потрісканий буковий стовбур.
— Ось ми й прийшли... — долинув до Бембі голос ватажка.
Старий рушив уздовж стовбура, Бембі пішов за ним і впав у якусь яму.
— Ну ось! — мовив старий.— Тут ти можеш лягти. Бембі безсило ліг додолу.
Всередині, під стовбуром, яма була глибша і утворювала невеличку хижку. Чагарник, що густо поріс над входом, надійно затуляв її від стороннього ока. У цій ямі Бембі був схований від усього світу.
— Тут тобі буде безпечно,— сказав старий. Минали дні.
Бембі лежав на теплій землі, над головою в нього біліла запліснявіла кора поваленого дерева. Бембі дослухався до свого болю, який спочатку наростав, дужчав, а потім почав відпускати його, танути, аж поки майже зовсім не затих.
Інколи Бембі вибирався з ями. Він стояв, непевно похитуючись на своїх кволих ногах, тоді робив кілька незграбних кроків, шукаючи їжі. Тепер він їв трави, на які раніше не звертав уваги, просто їх не помічав. А тепер вони раптом стали вабити його, кликати своїм запахом, сповненим якоїсь дивної сили. Те, що Бембі колись нехтував, що викидав, коли воно випадково потрапляло в рот. тепер здавалося йому смачним і запашним. Деяке зілля було йому й тепер бридке, але він змушував себе їсти його — від нього швидко гоїлися рани й прибувало сили.
Бембі видужував, але ще не кидав ями. Тільки вночі він виходив трохи поблукати на волі, а вдень тихо лежав на своїй постелі.
Аж тепер, коли біль уже зовсім ущух, Бембі по-справжньому усвідомив, що з ним трапилося, і великий жах струс-угув йому душу. Він не міг цього забути, не міг уже безтурботно блукати по лісі, як колись, спокій не повертався Р його серце. Бембі лежав у своєму сховку, відчуваючи |К> незвичайне хвилювання, то страх, то сором, то здивуван-Ря, то щиру подяку до старого; він був то глибоко засмучений, то безмежно щасливий.
І завжди Бембі бачив коло себе старого ватажка. Спочатку гой був з ним день і ніч. Тепер він час від часу за-Ишав його на самоті, а надто коли помічав, що Бембі
напружено думає про щось. Але й тоді старий не відходив далеко від ями.