ним.
Ось і зараз він спитав:
— Кому належить ця стежка, мамо? Мати відповіла:
— Нам.
Бембі знов спитав:
— Тобі й мені?
— Так.
— Самим лише нам?
— Ні,— сказала мати.— Нам, оленям.
— А що це таке — олені? — сміючись, спитав Бембі Мати глянула на нього і теж засміялася:
— Ти — олень, я — олень, ми — олені. Розумієш? Бембі аж підскочив від радості.
— Авжеж, розумію. Я — маленький олень, ти — ве ликий олень. Так?
Мати кивнула головою:
— Так.
Бембі знов споважнів:
— А є ще олені, крім тебе й мене?
— Звичайно,— сказала мати.— Багато є.
— А де ж вони? — вигукнув Бембі.
— Тут, скрізь.
— Але... я їх не бачу.
— Ти їх ще побачиш.
— Коли? — Страшенно пився.
зацікавлений, Бембі
це "скоро" настане, Бембі так і не зрозумів. Раптом він спитав:
— А хто зробив цю стежку?
— Ми,— відповіла мати. Бембі здивовано глянув на неї.
— Ми? Ти і я? Мати відповіла:
— Ну, ми... олені. Бембі спитав:
— Які?
— Ми всі,— відповіла мати. Вони пішли далі.
Бембі розвеселився, йому хотілося стрибнути вбік від стежки, проте він слухняно тримався матері. Зненацька він почув у траві якесь шарудіння. Щось швидко пробігло під листям папороті й латука. Пропищав тонкий, як нитка, голосочок, потім настала тиша. Лише травинки ще злегка тремтіли в тому місці.
Це тхір полював на мишу. Ось він шаснув повз них, умостився збоку і взявся за здобич.
— Що це було? — схвильовано запитав Бембі.
— Нічого,— сказала мати.
— Але...— Бембі тремтів,— я ж бачив...
— Не бійся,— заспокоїла мати.— То тхір убив мишу. Проте Бембі був страшенно наляканий. Незнане, жахливе почуття стисло його серце. Він довго не міг промовити жодного слова. Нарешті спитав:
— Навіщо він убив мишу?
— Бо...— Мати вагалася.— Ходімо швидше,— сказала вона згодом, наче їй щось спало на думку і вона забула про синове запитання. Вона почала бігти. Бембі ледве встигав за нею.
Минуло чимало часу, поки вони знов перейшли на спіізвичайний крок.
Тоді Бембі тривожно спитав:
— А ми теж коли небудь уб'ємо мишу? .
— Ні,— відповіла мати.
— Ніколи? — спитав Бембі.
— Ніколи.
— А чому це так? — з полегкістю спитав Бембі.
— Тому що ми нікого не вбиваємо,— просто ска зала мати.
Бембі знов повеселішав. Коли вони минали молодого ясена, згори почувся пронизливий крик. Мати спокійно пішла собі далі. А Бембі. сповнений цікавості, зупинився. Високо на гіллі дві сойки сварилися за гніздо, яке вони щойно пограбували.
— Тікай звідси геть, негіднице! — кричала одна.
— Не дуже задавайся, недотепо! — відповідала друга.— Не таких бачили!
— Пошукай собі десь іншого гнізда, злодійко! — скаженіла перша.— Я розтрощу тобі череп! Така підлота! Така підлота!
Друга, помітивши Бембі, злетіла на нижню гілку і гримнула:
— А ти чого тут гав ловиш, телепню? Забирайся геть! Бембі відскочив, догнав матір і побіг слідом за нею,
принишклий і наляканий, гадаючи, що вона не помітила його хвилинної відсутності. За якийсь час він спитав:
— Мамо... що таке підлота? Мати відповіла:
— Я не знаю.
Бембі подумав, потім почав знов:
— Мамо, а чому ті двоє так сварились між собою?
— Вони полаялися за їжу,— пояснила мати.
— А ми теж лаємося за їжу? — спитав Бембі.
— Ні,— сказала мати.
— А чому ні?
— Бо тут вистачає їжі нам усім. Бембі хотілося ще дещо дізнатись.
— Мамо...
— Що?
— А ми коли-небудь сердимось одне на одного?
— Ні, дитино моя. у нас цього не буває.
Вони йшли далі.
Раптом спереду пояснішало. Скінчилася зелена плутанина чагарників, скінчилась і стежка. Ще кілька кро-
киз_; перед ними відкрився залитий сонцем простір.
Бембі хотілося стрибнути вперед, але мати стояла непорушно.
_ Що це? — нетерпляче спитав він, зачарований новою, небаченою красою. _ Луг,— відповіла мати.
— А що таке луг? — не вгавав Бембі.
— Це ти скоро сам побачиш,— урвала його розпитування мати.
Вона споважніла й насторожилася. Високо підвівши голову, сувора, вона ніби завмерла, до чогось напружено дослухаючись і глибоко втягуючи ніздрями повітря.
— Все гаразд,— сказала вона врешті.— Нам можна вийти.
Бембі стрибнув уперед, але мати заступила йому дорогу.
— Чекай, поки я тебе не покличу. Бембі слухняно зупинився.
— Отак, молодець,— похвалила мати.— А тепер добре запам'ятай, що я тобі скажу.
Бембі відчував, що мати схвильована, і тому слухав уважно, як ніколи:
— Це не так просто — йти на луг,— сказала мати.— Це важка й небезпечна справа. Не питай чому — згодом ти сам дізнаєшся. А зараз роби те, що я тобі скажу.
— Добре,— пообіцяв Бембі.
— Ну, слухай. Спершу я вийду сама. А ти будь тут і чекай, не зводячи з мене очей. Як побачиш, що я біжу назад, то чимдуж тікай звідси. А я наздожену тебе.
Вона замовкла, мов щось обмірковуючи, потім тихо, наголошуючи на кожному слові, сказала:
— В усякому разі біжи, біжи щодуху. Біжи... хоч хай там що. Навіть коли побачиш, що я... що я впала... не звертай на мене уваги, розумієш? Хоч би що ти побачив, хоч би що почув — тікай звідси, негайно тікай... Обіцяєш?
— Так,— тихо мовив Бембі.
— Я дам тобі знати, коли можна буде вийти,— вела далі мати.— Ти гратимешся, бігатимеш, на лузі дуже гарно, і тобі там сподобається. Тільки обіцяй мені... що на перший же мій поклик прибіжиш до мене. Неодмінно! Чуєш?
— Гаразд,— сказав Бембі ще тихіше, адже мати говорила так серйозно.
— Коли я покличу тебе, не роздивляйся на всі боки і ні про що не розпитуй, а відразу ж як вітер мчи за мною в ліс! Запам'ятай це. Тільки-но я кинуся бігти, ти теж негайно тікай і не спиняйся, аж поки ми знов не досягнемо лісу. Не забудеш цього?
— Ні,— збентежено сказав Бембі.
— А тепер я піду,— вже спокійніше мовила мати.
Вона вийшла па луг. Бембі, сповнений чекання, цікавості й страху, не зводив з неї очей. Він бачив, як мати повільно ступала, високо піднімаючи ноги, пильно дослухалася, бачив, як вона раптом насторожилась, і сам насторожився, ладний стрибнути назад у гущавину. Та ось мати заспокоїлась, витягла шию і, глянувши на Бембі, весело гукнула його:
— Іди-но сюди!
Бембі стрибнув уперед. Невимовна радість з чарівничою силою охопила його, і він умить забув про свій страх. У гущавині він бачив над собою лише верховіття дерев, і тільки де-не-де крізь них пробивалися блакитні цяточки неба. А тепер йому відкрилася вся безмежна блакить, і він, сам не знаючи чому, відчув себе страшенно щасливим. У лісі Бембі майже не знав сонця; він бачив там тільки широкі смуги світла, що пробивалися крізь гілля, та золотаві плями на листі дерев. А тепер він раптом опинився в сліпучому сяйві, в ласкавому царстві тепла й світла; чудесна, владна сила закривала йому очі й відкривала серце. Бембі неначе сп'янів і зовсім не тямив себе. Він підстрибував на місці — три, чотири, п'ять разів. Інакше він не міг — його так і тягло скочити кудись у височінь. Його молоде тіло так напружувалось, він так глибоко й водночас легко дихав, разом з пахощами лугу в нього вливалося стільки відчайдушної радості, що він не міг не стрибати. Адже Бембі був дитина. Якби він був людською дитиною, він би голосно кричав від щастя. Але він був оленям, а олені нездатні виявляти свою радість так, як люди. Він радів по своєму — напружував ноги, вигинав спину й підскакував.