одне одного: "А пам'ятаєш?"
Виявилось, що вони пам'ятають усе. Обоє були в захваті від цього.
— Там, на лузі,— згадав Бембі,— ми бігали наввипередки... Пам'ятаєш?
— Здається, це було ось так...— сказала Фаліна і швид-*°і як блискавка, майнула вперед.
Спочатку Бембі розгубився, потім кинувся за нею.
— Стривай! Стривай-бо! — гукнув він щасливим г°лосом.
— Я не можу7 чекати,— пустотливо кинула Фаліна.—
Я дуже поспішаю.— І легкими стрибками помчала через кущі й траву, виписуючи коло.
Нарешті Бембі наздогнав її і заступив дорогу. І ось вони знов спокійно стоять одне біля одного, веселі й радісні.
Раптом Фаліна підстрибнула вгору, наче вжалена, й знов кинулася тікати. Бембі помчав за нею. Фаліна гасала кружка, бистра, невловна.
— Стривай! — просив Бембі.— Та стривай-бо... Мені треба в тебе щось спитати.
Фаліна стала.
— Що таке? —запитала вона. Бембі мовчав.
— А, то це ти піддурив мене, щоб я спинилася! — сказала Фаліна і хотіла бігти далі.
— Ні! — швидко заперечив Бембі.— Стривай... Я хотів... Я хотів тебе спитати... Ти любиш мене, Фаліно?
Вона глянула на нього зацікавлено й очікувально:
— Я не знаю.
— Але ж ти повинна це знати,— наполягав Бембі.— Адже я знаю, всім серцем відчуваю, що люблю тебе. Дуже люблю, Фаліно. Ну скажи, чи ти любиш мене...
— Може, й люблю...— поблажливо кинула вона.
— І ти залишишся зі мною? — схвильовано спитав Бембі.
— Ну, як ти мене гарненько попросиш...--весело сказала Фаліна.
— Я прошу тебе, Фаліно! Кохана, чудова, люба Фаліно! — скрикнув Бембі, не тямлячи себе.— Чуєш? Я прошу тебе всім серцем!
— Тоді я, звісно, лишуся з тобою,— ніжно сказала Фаліна і помчала далі.
Схвильований Бембі кинувся за нею. Перетнувши луг, Фаліна звернула вбік і зникла в гущавині. Проте, коли Бембі хогів побігти слідом за нею, кущі раптом затріщали і на луг вискочив Карус.
— Стій! — гукнув він.
Бембі не зрозумів його. Він був захоплений Фаліною-
— Пусти,— квапливо сказав він,— мені зараз не Д° тебе.
— Геть звідси 1 — люто напався на нього Карус.-"
Чуєш, забирайся геть! Бо так пожену, що з тебе й дух вилетить! Я забороняю тобі бігги за Фаліною! Ці слова нагадали Бембі про минуле літо, коли його іак часто і так підло переслідували. Вмить ошалівши від люті, не кажучи жодного слова, він нахилив голову [•, кинувся на Каруса. Це був страшний удар. Не встиг Карус усвідомити, що сталось, як уже лежав на землі.
Він миттю схопився, та тільки-но став на ноги, як Бембі знов напав на нього. Карус поточився. Г — Бембі,— скрикнув він.— Бем...— І захлинувся з болю. Третій удар влучив його в лопатку.
Карус стрибнув набік, шоб ухилитися від нового удару. Він рантом відчув себе зовсім безсилим і водночас зрозумів, що бійка Йде не на життя, а на смерть. Охоплений страхом, він повернувся й кинувся тікати. Бембі мовчки погнався за ним. Побачивши, що Бембі, гнівний і невбла-1 ганний, вирішив раз назавжди поквитатися з ним, Карус остаточно втратив самовладання. Він звернув із стежки, останнім зусиллям пробився крізь чагарник, думаючи тільки про одне: аби врятуватися!
Зненацька Бембі зупинився. Карус від страху навіть не помітив цього й біг далі чагарником.
А Бембі спинився, бо почув крик Фаліни. Він прислухався. Ось Фаліна закричала знов — злякано й жалібно. Бембі миттю повернувся й помчав назад.
Вибігши на луг, Бембі, побачив, шо Фаліна тікає до лісу, а за нею женеться Ронно.
— Ронно! — гукнув Бембі, не тямлячи себе.
Ронно, якому хвора нога не дозволяла швидко бігти, зупинився.
— Дивись-но! — гордовито сказав він.— Маленький Бембі! Тобі щось треба від мене?
V— Мені треба,— тихо сказав Бембі, стримуючи гнів,— Мені треба, щоб ти дав спокій Фаліні і негайно забирався Звідси.
— А більше тобі нічого не треба? — глузливо посміхався Ронно.— Ти, я бачу, став зухвалий!
А — Ронно,— сказав Бембі ще тихіше,— я хочу цього заради тебе. Бо як ти не підеш звідси зараз, потім, *°ч би й хотів піти, то не зможеш...
— Ого! — розлючено крикнув Ронно.— Ти он як заговорив зі мною? Може, тому, ніо я шкандибаю, хоч і зовсім непомітно? Чи гадаєш, коли Карус виявився жалюгідним боягузом, то й я злякаюсь тебе? Послухай доброї поради...
— Ні, Ронно,— перебив його Бембі.— Це я даю тобі добру пораду. Йди собі! — Голос його тремтів.— Я завжди любив тебе, вважав дуже розумним, шанував, як старшого. Але зараз востаннє кажу тобі — йди геть... Мені уривається терпець!
— Погано, що ти такий нетерплячий,— презирливо сказав Ронно.— Дуже погано, маленький мій Бембі. Та вгамуйся, довго тобі не доведеться чекати, я з тобою швидко впораюся. Чи, може, ги вже забув, скільки разів тобі від мене перепадало?
Краще б Ронно цього не згадував. Бембі зшаленів від люті й кинувся на Ронно, який чекав його, низько нахиливши голову. Вони з тріском стукнулись лобами. Ронно стояв міцно і здивувався, що Бембі не відлетів назад-Збентежило його й те, що Бембі напав перший — такого він аж ніяк не сподівався. Відчувши на собі неабияку'
І
силу Бембі, він зрозумів, що йому буде непереливки. Тоді Ронно вирішив піти на хитрощі. Він зненацька відскочив назад, сподіваючись, що Бембі втратить рівновагу і не встоїть на ногах.
Та Бембі став дибки і ще лютіше кинувся на Ронно — так, що той не встиг навіть приготуватися до удару. Почувся лункий хруск: у Ронно відламався один зубець на короні, але йому здалося, що тріснув лоб. З очей У нього посипались іскри, у вухах засвистіло. І зразу ж могутній удар роздер йому плече. Ронно забило дух, ' він упав на землю; розлючений Бембі стояв над ним.
— Зглянься,— простогнав Ронно.
Бембі наосліп завдав ще одного удару. Очі його Палали. Він, здавалось, і не думав зглянутися на свого ^противника.
— Прошу тебе... зглянься,— жалібно прохав Ронно.— *и ж знаєш, що я кульгаю... Я пожартував... Зглянься 1,3 мене... Невже ти жартів не розумієш?
Вембі нічого не сказав, але більше не вдарив його. .°Нно ледве підвівся. Стікаючи кров'ю і похитуючись, Він мовчки пошкандибав геть.
Бембі хотів іти в гущавину шукати Фаліну. Та Фаліна сама вийшла йому назустріч. Вона стояла на узліссі і все бачила.
— Це було чудово,— всміхаючись, сказала вона і тихо додала: — Я люблю тебе.