— Тоді все ясно, — посміхнувся тато.
— Що "ясно"? — не зрозуміли ми.
— Ну те, чому вони їй не сподобалися.
— А чому, чому?
— Є така народна примовка: мати сама не з'їсть — дітям віддасть. Отож і ваша мати: побачила, що вам дуже подобаються цукерки, й не стала їсти. Ви ж, молодці, раді старатися… Насправді вона любить цукерки, і найбільше, я це знаю, оці, — постукав тато рукою по порожній коробці "Пташиного молока".
Лише тоді ми зрозуміли, чому мама не хотіла їсти цукерки.
Я дав собі слово і неодмінно дотримаю його: коли виросту, працюватиму, буду часто-часто купувати мамі всякі солодощі і найперше цукерки "Пташине молоко".
ОКСАНА,
як ви уже знаєте, моя молодша сестра. Може, в когось із вас, хто має менших за себе сестер чи братів, і не так ведеться, а мені, признаюся, Оксана завдає чимало, ох, і чимало клопоту!
Кожного дня, крім суботи і неділі, вранці треба відводити її до дитячого садка, увечері забирати звідти. Потім, якщо ні мами, ні тата немає вдома, нагодувати, покласти спати. А це не просто зробити, бо вона така вереда, яких світ не знає. А ще Оксана вимагає, щоб я з нею весь час бавився, читав їй казки або розповідав цікаві історії. І нічого не вдієш — доводиться…
І хіба тільки це? Багато всяких від неї прикрощів.
Ось якось у неділю ми з хлопцями і дівчатами зібралися пограти у хованки, або як у нас, в Києві, кажуть, у "Панаса". Чули, мабуть, про таку гру, а може, й самі в неї гралися? Ну, це коли комусь одному зав'язують хусткою чи рушником очі, кілька разів обкручують, щоб той забувся і не вгадав, де яка стіна, де двері, де вікна, а потім питають:
"Як звати?"
"Панас".
"Що любиш?"
"Квас".
"Панас, Панас, лови нас!"
Усі розбігаються, хто куди, ховаються, нишкнуть, а "Панас" ходить по кімнаті з простягнутими руками, мацає все довкола себе, намагаючись зловити когось.
Підказувати "Панасові" можна лише в двох випадках. Це якщо він із зав'язаними очима може на щось наткнутися і зробити шкоду, ну, наприклад, перекинути вазон із квітами чи розбити якийсь посуд. Тоді його застерігають вигуком:
"Вогонь!"
І ще, коли "Панас" до когось наблизиться і може його зловити, то кричать:
"Масло!"
Дуже цікава й захоплююча гра — хованки!
Та я не про це хотів сказати. Хочу розповісти про Оксану, яка вона вередуха…
Отож, як ми гралися в хованки, Оксана спочатку сиділа на дивані й лише спостерігала за грою. Коли "Панас" хапав когось і вигукував: "Цур за мене!", вона аж заходилася від реготу, дригала ногами, плескала в долоні. Так їй було весело й цікаво.
Але потім і Оксані закортіло погратися з нами.
— Ти ще мала для такої гри, — сказав я.
— А от і не мала, — заперечила вона. — Я вже в підготовчій групі!
— Ну й що, як у підготовчій? Все одно мала, бо дошкільня! Сиди й дивись!
— Не хочу дивитись, хочу гратися!
— То грайся з ляльками, а нам не заважай.
Оксана образилась. Закопилила губу, насупилась, заблимала очима — ось-ось заплаче.
— Ромо, нехай… Нехай з нами грається, — заступилися за неї дівчата.
І я дозволив:
— Ну, гаразд, іди вже, йди, комиза…
Оксана витерла кулаком вологі очі, сповзла з дивана, — рада-рада, що її прийняли в гру.
Тоді саме мені випало бути "Панасом". Я добре знаю, як треба гратися в хованки. Коли вигукнуть: "Панас, Панас, лови нас!", не поспішав одразу кидатися ловити. Спершу трохи постою, послухаю, вчую десь шепіт, сміх або шурхіт, виставлю руки і йду туди. І неодмінно когось піймаю. Якщо ж ховаюся, то заздалегідь примічу собі надійне місце. Тільки крикнуть: "Лови!", я — шмиг! — сховаюся там і навіть дихати перестаю.
Оксана ж, дарма що спритна й метка, ховатися ще не вміла. Вибрала собі таке місце, яке уже всі знали, в кутку за шафою.
Що, дивуєтесь, як я довідався про це? Хе-хе!.. Дуже просто… За правилами гри "Панасові" очі треба зав'язувати так, щоб він зовсім нічого не бачив. Але я завжди хитрую: то не складу хустку в кілька разів, і вона просвічується, то ледь-ледь зсуну її і підглядаю. То ще якось умудряюся піддивитися… Тепер зрозуміло?
Правда, я вирішив не ловити Оксану й умисне обминав те місце, де вона ховалася.
Проте ненароком Оксана попалася-таки до рук. Зопалу не розпізнав її, вигукнув:
— Цур за мене! — і зняв хустку.
Вглядів, кого зловив, хотів назад натягнути пов'язку, та Оксана як заверещить:
— Я "Панас"! Я "Панас"!
Нічого не вдієш, довелося погодитись.
Пов'язав я їй очі хусткою так, щоб видно було крізь неї. Швидше, думаю, когось зловить, тоді буде в нас ІНШИЙ "Панас", і знову почнеться справжня гра.
Аж ні!
— Я все бачу! — сказала Оксана.
— Мовчи! — шепнув їй на вухо. — Тобі ж краще!
— Не хочу краще! — вперлася вона. — Як собі, так і мені зав'язуй!
"Хе, дурне козеня, — "як собі"! — подумав я. — Знала б, як собі пов'язую, не казала б такого…"
— Не вередуй! — злегка штовхнув під бік Оксану. — Давай буду крутити.
— Не треба мене крутити! — зірвала вона з очей хустку. — Це нечесно! Перев'яжи!
— Нечесно?.. — ледве видушив я, бо мене ніби в жар кинуло, так стало раптом соромно.
Глянув на хлопців, на дівчат — вони стоять, слухають і, мабуть, нічогісінько не розуміють, що між нами скоїлось.
— І нецікаво, — докинула Оксана.
— Авжеж, авжеж, нецікаво, — одразу погодився, щоб припинити суперечку.
Вихопив у сестри хустку, склав учетверо й міцно пов'язав очі.
— Ну, а тепер видно?
— Ні, не видно. Нічого не видно. Крути!
Я обкрутив її кілька разів, і ми розбіглися по кімнаті.
Цього разу я не шукав безпечного місця і незабаром навмисне дав себе зловити Оксані. Вона, звичайно, про те не здогадалася, стрибала з радощів, плескала в долоні, вигукувала:
— А що, піймався?! Піймався!..
Коли пов'язували очі мені, Оксана пильно стежила, щоб хустку склали вчетверо й міцно затягнули. Та я вже й не опинався, бо так гратися — по-справжньому, без обману — звичайно, цікавіше…
Тільки не подумайте, що лише мені одному багато клопоту з Оксаною. Мамі й татові теж перепадає.
Ось, наприклад, недавно, як Оксана змокла на дощі й застудилася, мама купила їй в універмазі
ДОЩОВИК
Оксані він дуже сподобався. Червоний, з відлогою, зручними кишеньками й легкий-легкий. Навіть знімати його не хотіла після примірки.