А ще біля будинку під самими вікнами був тоді квітник. За квітами доглядала мама, бо в неї до них велика любов або, як вона сама каже, хвороба.
Поверталася мама увечері з роботи додому втомлена, ну й посиділа б, відпочила хоч трохи. Так ні, навіть у будинок не заходила. Залишала на ганку сумку, знімала туфлі і мерщій до свого квітника! Виполювала бур'янець, спушувала землю, щось там пересаджувала, поливала…
— Зате квіти у нас були дуже гарні — на всій околиці ні в кого таких не побачиш.
Сусідка, яка вирощувала квіти для базару, заздрила мамі.
— Дивуюся, Лідо, — . розводила вона руками, — чому твої квіти кращі за мої? Я ж і насіння сортове добираю, і добрива не шкодую, а такі квіти, як у тебе, в мене не ростуть. Може, земля погана?
— Не знаю, тітонько, не знаю… — ніяковіла мама, ніби була в чомусь винна перед нею.
— Мабуть, у тебе вдача не така, — почувши їхню розмову, сказав дідусь, який недолюблював заздрісну і жадібну сусідку.
— Можливо, можливо, — погодилась вона, не зрозумівши дідусевого натяку.
Траплялося, викине хтось із свого квітника якусь зачахлу, ледь живу рослину, мама пожаліє її, підбере і посадить у себе. Мине якийсь час, і ця рослина оживала, а потім і зацвітала, що замилуватися нею можна.
Так сталося й цього разу.
Побачила мама, як сусідка викинула з вазона на смітник в'ялий, майже мертвий, але якийсь дивний кактус — ні стовбура, ні гілок на ньому, самі лише колючі "коржі".
— Чому ви його викинули? — запитала мама.
— Набрид, — відповіла сусідка. — Тільки місце займає в будинку.
— Але ж це якийсь незвичайний кактус!
— Ну й нехай! Мені казали, що незвичайний. Цвіте, мовляв, гарно. А я протримала цю колючку в себе шість років, і ні квіту від нього, ні привіту…
— Можна мені його забрати? — попросила мама.
— Бери. Будь ласка, бери, — дозволила сусідка.
Мама принесла кактус додому, приготувала для нього якийсь спеціальний грунт, посадила у великий череп'яний вазон і поставила на підвіконня у моїй з Оксаною кімнаті.
— Тут йому буде добре. Кімната сонячна і тепла, — сказала.
Кактус не одразу ожив. Цілий місяць чи навіть більше видужував, поки знову зміцнів, зазеленів. А незабаром у нього на верхівці нові "коржі" з'явилися. Ніжні-ніжні і без голок. Мама пояснила: голки потім виростуть, коли молоді паростки постарішають.
Ми сподівалися, що кактус після цього ще й зацвіте, бо в мами всі квіти, за якими вона доглядає, завжди цвітуть. Але минуло літо, осінь, зима, настала весна, а він чомусь не цвів.
І раптом, коли ми уже втратили всяку надію побачити на кактусі жадані квіти, я, проснувшись якось рано-вранці, помітив на ньому невеликі, з квасолину, пуп'янки. Їх було багато-багато, по кілька на кожному "коржі".
— Ура! Ура!! Ура!!! — закричав радісно.
— Що таке? Чого ти кричиш? — заглянула в кімнату стурбована мама.
— Кактус цвістиме! Он поглянь!
— Бачу, — відповіла мама, підійшовши до вікна. — Але чого кричати на весь дім?
Слідом за мамою в кімнату зайшли тато, дідусь і бабуся. Встала з ліжка Оксана. Всі стовпилися біля підвіконня, розглядали на кактусі пуп'янки і вгадували, які будуть квіти — червоні, білі, сині, жовті чи, може, оранжеві, бузкові?
Але ніхто не вгадав…
Пуп'янки розпустилися через тиждень. Розпустилися всі разом, уночі, коли ми спали.
Квіти, як і пуп'янки, я побачив також перший і також рано-вранці.
Проснувся, розплющив очі, подивився на вікно і від побаченого не закричав, як минулого разу, а онімів.
У вікні, освітлене яскравим ранковим світлом, сяяло якесь диво: веселка не веселка, новорічна ялинка — теж ні. Ну, хіба що можна було його порівняти з казковою жар-птицею.
І справді, кактус зацвів незвичайно. Квіти на ньому були зовсім не такі, як ми вгадували, розглядаючи пуп'янки. Ні червоними, ні білими, ні синіми, ні жовтими, ні оранжевими, ні бузковими їх не назвеш, тому що кожна квітка мала не один, а кілька кольорів. Ось тому вони і видавалися просто казковими.
Коли я надивився досхочу на диво-кактус, тихенько встав з ліжка і пішов покликати маму.
І мама з захопленням милувалася ним не менше, ніж я. Потім узяла вазон і перенесла його на підвіконня в іншу кімнату, вікно якої виходило на вулицю.
— Навіщо це ти? — не зрозумів я.
— Щоб усі дивилися. Бо таке чудо не завжди побачиш.
Цвів кактус усього три дні. І в ці дні на вулиці навпроти розчиненого вікна, з якого він виднівся, зупинялися перехожі і подовгу стояли, розглядаючи незвичайні квіти.
Побачила кактус і наша сусідка. Вона одразу впізнала його і прибігла до мами.
— Лідо, Лідо, давай я його продам! Запевняю: добрі гроші матимемо…
Але мама лише посміхнулася і нічого їй не відповіла…
Тепер розповім про цукерки.
Минулого року в день Восьмого березня сталося так, що тато в цей час був у Москві на нараді передовиків. Він надіслав мамі і Оксані привітальну телеграму і передав знайомим залізничником подарунок — велику коробку цукерок "Пташине молоко".
Я теж не забув привітати маму і Оксану. Не пообідав двічі в шкільній їдальні і на заощаджені гроші купив їм по букетику пролісків.
Коли повечеряли, мама поставила на стіл дві пляшки лимонаду і коробку з цукерками.
— Покуштуйте, — сказала, — таких ви ще не куштували.
Ми, як покуштували, то відразу зрозуміли, що на світі нічого немає смачнішого за цукерки "Пташине молоко". Аж прицмокували від насолоди.
Мама була задоволена, що цукерки так сподобалися нам. Але сама чомусь їх не їла. Взяла одну — і все. Ми запитали — чому?
— Не люблю солодкого, — махнула рукою. — Самі їжте.
Ми здивувалися: як це так, що вона не любить солодкого? Досі за нею такого не помічали. Торт, морозиво, тістечка, усяке варення і повидло також солодкі, а мама їх любить. І від цукерок раніше ніколи не відмовлялася, а тепер, бач, не хоче…
Коли тато приїхав з Москви, мама саме була на роботі. Він побачив на столі порожню коробку від цукерок і запитав:
— Ну як, смачні?
— Дуже смачні, — похвалили ми.
— А мамі не сподобалися, — додала Оксана.
— Не сподобалися? — здивувався тато.
— Угу, — підтвердив я. — Бо не любить солодкого.
— Це вона сама сказала вам таке?
— Сама.
— І ви, звичайно, удвох поїли всі цукерки?
— Удвох.