Бджолиний мед

Страница 19 из 30

Комар Борис

— Я теж чула. Учора корова вийшла з гаража…

— Та не з гаража, а з сарая, — поправив я. — То тільки машини бувають у гаражах.

— Еге ж, із сарая… Дідусь їй і каже, щоб вона не була жадібною, не об'їдалася, не лізла в город.

— Ось бачиш, а ти ще не віриш! Я старший за тебе і краще все знаю… Ото йому і про погоду хтось розказує, бо він же — чарівник!

І Оксана врешті повірила мені.

— Ой, як страшно, як страшно!.. — зашепотіла вона.

— От дурна… Тобі нічого боятися. Дідусь добрий чарівник. Інакше його не призначили б колгоспним бджолярем, — заспокоїв я її.

Минув іще день, другий. Оксана весь час пильно придивлялася до дідуся, але нічого чаклунського не помітила в ньому. Він, справді, добрий, лагідний, нікого не кривдить. Заклювала сорока маленьке курча, то дідусь так шкодував за ним. А якби був чарівником — зразу оживив би курча і покарав сороку. Он ті чарівники, про яких у казках розповідається, таке витворяють!..

А коли дідусь знову заговорив про погоду, яка вона буде наступного дня, Оксана запитала його:

— Де це ви узнаєте?

— Що узнаю? — не зрозумів дідусь.

— Про погоду, яка завтра буде. Хто вам про неї каже?

Дідусь усміхнувся, розгладив вуса.

— Багато хто мені про це каже, онуко. Ось бджілки кажуть, пташки…

Я штовхнув ліктем Оксану в бік: мовляв, хіба не те саме я говорив тобі, ото краще мовчи.

— Так, значить, ви, дідусю, навсправжки чарівник? — все-таки не послухалась вона.

— Який чарівник? — підняв догори брови дідусь.

— Ну, той, що вміє чаклувати…

— Хто тобі таке наговорив?

Оксана зиркнула на мене.

— Ромко каже: ви наперед узнаєте про погоду тому, що чарівник. І що з Тигриком, бджолами, вітром розмовляєте…

Дідусь голосно зареготав, аж вуса в нього затряслися. А мені стало так соромно, що я й очі опустив.

— Хочете, я і вас навчу, як бути такими чарівниками? — запитав, насміявшись, дідусь.

Оксана з острахом подивилася на мене: погоджусь я чи ні.

Але я ніби в рот води набрав, мені було ніяково перед дідусем.

— Ходімо зі мною, — сказав він і повів нас на пасіку. — Бачите, не вилазять бджоли? — показав на вулик. — Немає сьогодні такого льоту, як учора.

Ми мовчки кивнули.

— А знаєте чого? Того, що сьогодні буде гроза. Не дивіться на небо. Нехай воно зараз і чисте і сонце світить, а гроза все одно буде. Бджілки відчувають це і не вилітають з вулика, щоб не попасти, як ви отоді попали, під дощ. Та й не тільки вони, он мурашки, які вже дрібні, а також відчувають негоду. Бігають коло свого мурашника, бояться далеко заповзати. А ще мені птахи, і риба, і земля, і небо розказують, яка буде погода.

— Що ж вам, дідусю, небо розказує? — поцікавилася Оксана.

— А ви самі приглядайтесь до нього. Учора ввечері, приміром, сонце за хмари зайшло або, як мовиться в народі, за стіну. Це прикмета на дощ. А коли захід червоний, то на вітер.

Дізналися ми, що й хмари на небі не завжди однакові і мають свої назви. Купчасті — на гарну погоду, а перисті — на негоду. Навіть по росі, по райдузі, по тому, як ластівки літають — низько чи високо, і по тому, як дим з димаря йде, можна угадати погоду. Чимало є всяких прикмет у природі. Треба лише підмічати їх і запам'ятовувати, тоді кожен, хто захоче, зможе стати таким же "чарівником", як дідусь…

ТАРАС,

старший син татового брата, дядька Василя, прийшов до нас майже через тиждень після нашого приїзду в Калинівку. Він був п'ять днів на обласному зльоті юних натуралістів у Полтаві.

З Тарасом я потоваришував раніше, ніж з Юрком, — ще позаторік. Він добрий, працьовитий і великий знавець природи, за що його, може, більше за всіх онуків любить дідусь.

Спитайте Тараса, як називається та чи та рослина або дерево, — відповість не задумуючись. Знає, які птахи і коли відлітають у теплі краї, коли повертаються звідти, де мостять собі гнізда, чим харчуються.

Якось ми пішли в ліс по гриби. Усі шукають під кущами, торішнім листям, у траві боровиків, лисичок, сироїжок. Тільки Тарас, мов на гулянці, ходить, розглядається довкола, прислухається до співу пташок. А ще і нам заважає.

— Романе! — гукає.

— Чого?

— Іди сюди. Щось покажу.

Підходжу.

Тарас стоїть перед павутиною.

— Ну, що там?

— Ось глянь, яку хитру хатинку придумав собі павук.

Справді, винахідливий, так обснував дубовий листок, що той скрутився у затишну трубочку, і сидить у ній павучисько, чекає на здобич. Нікому його не видно, а дощ піде — не намокне.

Минуло кілька хвилин. Тарас уже Юрка кличе, щоб той подивився їжака. Потім Василя навіщось позвав. Далі знову мене.

Ми сказали йому, щоб нас більше не чіпав, бо через нього і грибів не наберемо. Тарас послухався, не кликав уже після того.

Всі розбрелися по лісу. Там на боровика-красеня натрапиш, там сироїжку з рожевим бриликом побачиш, там кілька жовтих лисичок віднайдеш. Потроху, потроху — й виповнилися наші козубки.

Перший прийшов у домовлене місце, на зелену лісову галявину, де ріс партизанський дуб, Петро, за ним Юрко з Василем, тоді я. Посідали на траву під дубом, відпочиваємо, показуємо один одному свої найкращі гриби й ждемо Тараса.

А його все нема й нема.

— Може, заблукав, — каже Юрко.

— Тарас не може заблукати, — заперечив Петро. — Він знає ліс краще за всіх нас.

Ще почекали.

Не йде.

— Значить, щось із ним трапилось, — хвилювався Юрко.

— Нічого не могло з ним трапитися, — відповів Петро.

Тарас не появлявся.

Гукали, свистіли — не озвався.

— Ходімо пошукаємо, — запропонував я.

Хлопці погодилися.

Невдовзі знайшли Тараса на тому самому місці, де починали збирати гриби. Він сидів, притаївшись, за ліщиновим кущем і пильно дивився кудись угору. Поруч стояв його порожній козубок.

— Ти чому не відгукувався? — напався на нього Петро. — Ми тебе гукаємо, гукаємо…

— Тс-сс! — приклав палець до губів Тарас. — Сідайте тихенько, я щось вам покажу.

Ми посідали.

— Оно бачите дятла на сухому обламаному осокорі?

— Бачимо.

— Придивіться, що він витворяє.

— Нічого особливого, — сказав Петро. — Дерево довбе.

— І жучків ловить, — докинув Василь.

— Ловить! А як він їх ловить?

— Як завжди. Роздовбає дзьобом кору і — хап-лап, — усміхнувся Юрко.

— Ні, — похитав головою Тарас — То всі інші дятли так ловлять, а цей хитрун додумався інакше… Придивіться краще… Помітили: він обстукує стовбур колами і піднімається вище й вище? Це він жене жуків з-під кори до самого вершка, де обламався осокір. Тільки вони повилазять туди, він їх усіх тоді і хап-лап…