— Я теж чула. Учора корова вийшла з гаража…
— Та не з гаража, а з сарая, — поправив я. — То тільки машини бувають у гаражах.
— Еге ж, із сарая… Дідусь їй і каже, щоб вона не була жадібною, не об'їдалася, не лізла в город.
— Ось бачиш, а ти ще не віриш! Я старший за тебе і краще все знаю… Ото йому і про погоду хтось розказує, бо він же — чарівник!
І Оксана врешті повірила мені.
— Ой, як страшно, як страшно!.. — зашепотіла вона.
— От дурна… Тобі нічого боятися. Дідусь добрий чарівник. Інакше його не призначили б колгоспним бджолярем, — заспокоїв я її.
Минув іще день, другий. Оксана весь час пильно придивлялася до дідуся, але нічого чаклунського не помітила в ньому. Він, справді, добрий, лагідний, нікого не кривдить. Заклювала сорока маленьке курча, то дідусь так шкодував за ним. А якби був чарівником — зразу оживив би курча і покарав сороку. Он ті чарівники, про яких у казках розповідається, таке витворяють!..
А коли дідусь знову заговорив про погоду, яка вона буде наступного дня, Оксана запитала його:
— Де це ви узнаєте?
— Що узнаю? — не зрозумів дідусь.
— Про погоду, яка завтра буде. Хто вам про неї каже?
Дідусь усміхнувся, розгладив вуса.
— Багато хто мені про це каже, онуко. Ось бджілки кажуть, пташки…
Я штовхнув ліктем Оксану в бік: мовляв, хіба не те саме я говорив тобі, ото краще мовчи.
— Так, значить, ви, дідусю, навсправжки чарівник? — все-таки не послухалась вона.
— Який чарівник? — підняв догори брови дідусь.
— Ну, той, що вміє чаклувати…
— Хто тобі таке наговорив?
Оксана зиркнула на мене.
— Ромко каже: ви наперед узнаєте про погоду тому, що чарівник. І що з Тигриком, бджолами, вітром розмовляєте…
Дідусь голосно зареготав, аж вуса в нього затряслися. А мені стало так соромно, що я й очі опустив.
— Хочете, я і вас навчу, як бути такими чарівниками? — запитав, насміявшись, дідусь.
Оксана з острахом подивилася на мене: погоджусь я чи ні.
Але я ніби в рот води набрав, мені було ніяково перед дідусем.
— Ходімо зі мною, — сказав він і повів нас на пасіку. — Бачите, не вилазять бджоли? — показав на вулик. — Немає сьогодні такого льоту, як учора.
Ми мовчки кивнули.
— А знаєте чого? Того, що сьогодні буде гроза. Не дивіться на небо. Нехай воно зараз і чисте і сонце світить, а гроза все одно буде. Бджілки відчувають це і не вилітають з вулика, щоб не попасти, як ви отоді попали, під дощ. Та й не тільки вони, он мурашки, які вже дрібні, а також відчувають негоду. Бігають коло свого мурашника, бояться далеко заповзати. А ще мені птахи, і риба, і земля, і небо розказують, яка буде погода.
— Що ж вам, дідусю, небо розказує? — поцікавилася Оксана.
— А ви самі приглядайтесь до нього. Учора ввечері, приміром, сонце за хмари зайшло або, як мовиться в народі, за стіну. Це прикмета на дощ. А коли захід червоний, то на вітер.
Дізналися ми, що й хмари на небі не завжди однакові і мають свої назви. Купчасті — на гарну погоду, а перисті — на негоду. Навіть по росі, по райдузі, по тому, як ластівки літають — низько чи високо, і по тому, як дим з димаря йде, можна угадати погоду. Чимало є всяких прикмет у природі. Треба лише підмічати їх і запам'ятовувати, тоді кожен, хто захоче, зможе стати таким же "чарівником", як дідусь…
ТАРАС,
старший син татового брата, дядька Василя, прийшов до нас майже через тиждень після нашого приїзду в Калинівку. Він був п'ять днів на обласному зльоті юних натуралістів у Полтаві.
З Тарасом я потоваришував раніше, ніж з Юрком, — ще позаторік. Він добрий, працьовитий і великий знавець природи, за що його, може, більше за всіх онуків любить дідусь.
Спитайте Тараса, як називається та чи та рослина або дерево, — відповість не задумуючись. Знає, які птахи і коли відлітають у теплі краї, коли повертаються звідти, де мостять собі гнізда, чим харчуються.
Якось ми пішли в ліс по гриби. Усі шукають під кущами, торішнім листям, у траві боровиків, лисичок, сироїжок. Тільки Тарас, мов на гулянці, ходить, розглядається довкола, прислухається до співу пташок. А ще і нам заважає.
— Романе! — гукає.
— Чого?
— Іди сюди. Щось покажу.
Підходжу.
Тарас стоїть перед павутиною.
— Ну, що там?
— Ось глянь, яку хитру хатинку придумав собі павук.
Справді, винахідливий, так обснував дубовий листок, що той скрутився у затишну трубочку, і сидить у ній павучисько, чекає на здобич. Нікому його не видно, а дощ піде — не намокне.
Минуло кілька хвилин. Тарас уже Юрка кличе, щоб той подивився їжака. Потім Василя навіщось позвав. Далі знову мене.
Ми сказали йому, щоб нас більше не чіпав, бо через нього і грибів не наберемо. Тарас послухався, не кликав уже після того.
Всі розбрелися по лісу. Там на боровика-красеня натрапиш, там сироїжку з рожевим бриликом побачиш, там кілька жовтих лисичок віднайдеш. Потроху, потроху — й виповнилися наші козубки.
Перший прийшов у домовлене місце, на зелену лісову галявину, де ріс партизанський дуб, Петро, за ним Юрко з Василем, тоді я. Посідали на траву під дубом, відпочиваємо, показуємо один одному свої найкращі гриби й ждемо Тараса.
А його все нема й нема.
— Може, заблукав, — каже Юрко.
— Тарас не може заблукати, — заперечив Петро. — Він знає ліс краще за всіх нас.
Ще почекали.
Не йде.
— Значить, щось із ним трапилось, — хвилювався Юрко.
— Нічого не могло з ним трапитися, — відповів Петро.
Тарас не появлявся.
Гукали, свистіли — не озвався.
— Ходімо пошукаємо, — запропонував я.
Хлопці погодилися.
Невдовзі знайшли Тараса на тому самому місці, де починали збирати гриби. Він сидів, притаївшись, за ліщиновим кущем і пильно дивився кудись угору. Поруч стояв його порожній козубок.
— Ти чому не відгукувався? — напався на нього Петро. — Ми тебе гукаємо, гукаємо…
— Тс-сс! — приклав палець до губів Тарас. — Сідайте тихенько, я щось вам покажу.
Ми посідали.
— Оно бачите дятла на сухому обламаному осокорі?
— Бачимо.
— Придивіться, що він витворяє.
— Нічого особливого, — сказав Петро. — Дерево довбе.
— І жучків ловить, — докинув Василь.
— Ловить! А як він їх ловить?
— Як завжди. Роздовбає дзьобом кору і — хап-лап, — усміхнувся Юрко.
— Ні, — похитав головою Тарас — То всі інші дятли так ловлять, а цей хитрун додумався інакше… Придивіться краще… Помітили: він обстукує стовбур колами і піднімається вище й вище? Це він жене жуків з-під кори до самого вершка, де обламався осокір. Тільки вони повилазять туди, він їх усіх тоді і хап-лап…